Російський ресентимент, безглуздий і нещадний

Епіграфи:

«Ресентимент — почуття ворожості до того, що суб’єкт вважає причиною своїх невдач, безсила заздрість, тяжка свідомість марності спроб підвищити свій статус у житті чи суспільстві» – Вікіпедія

«Рабів до Раю не пускають» – гасло часів Майдану 2014 року.

Вже другий місяць поспіль, під російськими бомбардуваннями й обстрілами, я із жахом та певним захватом думаю про те, що чекає на цивілізований світ після нашої неминучої Перемоги над ворогом. Та після завершення Міжнародного трибуналу по Україні, який, я упевнена, роздасть усім колишнім «сестрам» по сережках – усі репарації будуть підписані, усі відшкодування визнані світом, а усі санкції залишаться на своєму місці, бо світ, як уміє, буде добивати ту двоголову гадюку у її власному лігві. Україна безумовно отримає свій «план Маршала» та свої вилучені в росії кошти та власність. А за порєбріком сповзання у прірву набуде характеру падіння.

Навіть якщо ми вийдемо з цього етапу війни, не отримавши назад всієї своєї території і навіть втративши ще частку її. Навіть якщо це буде лише етап, який дасть нам перепочинок серед бою – таке може бути. Хоча мені здається, що наступний етап розпочнуть вже не вони, а ми – повертаючи те, що в нас забрали, переможно й невідворотно. Але я навіть не про це.

Вся ця війна в уяві тих, за порєбріком, виросла з гнітючого відчуття, яке Україні як нації, може, й відоме, але, здається, воно не має влади над більшістю українців. Так, ми взагалі полюбляємо часом згадувати біди й поневіряння, яких зазнавали у своїй історії, зітхати над тим, що «малі були і голі» й навіть апелювати до «часів руїни», що власне й знищили Україну як суб’єкт міжнародної політики. Але ж, виявляється, для більшості українців – де б вони не жили, на Сході чи на Заході, на Півдні або ж у Подніпров’ї – значно привабливішими історичними паралелями є Ярославів Київ, Галицьке королівство, Козацька доба та нескорені карпатські лемки чи Українські Повстанці часів останньої до сьогодні світової війни. Ми навіть за радянських часів, виявляється, плекали у собі не пресловутий «комплекс меншовартості», а суто українські досягнення тих часів, як то нашу «Мрію», наші харківські танки, дніпропетровські та запорізькі ракети чи то наш «Дніпрогес». Це ми добре розуміємо сьогодні.

Аж ось коли ця неповоротна й страшна гаргара, що звалася радянським союзом, нарешті впала й розбилася на друзки, Україна, на жаль, почала пробуксовувати, й значна її частина, на жаль, отримала хворобу, спільну із «запорєбріком» – непропрацьований ресентимент «великого радянського минулого». Зараз, можливо, як ніколи, важливо все ж таки усвідомити, чому так сталося. Чинників та складових багато, але велику роль відіграло, насамперед, те, що тодішні наші можновладці були плоттю від плоті радянської еліти, намагалися зберегти свої звичні привілеї та такий собі «совок-лайт» під жовто-блакитними прапорами та із тризубом на гербі. Вони не мали ані елементарного розуміння економічних процесів, ані краплі прагнення до цінностей та законів цивілізованого світу, ані крихти патріотизму. А слідом за ними, як і в будь-які «буремні часи» у будь-якій частині світу, повилазили всі ці спритні хлопчаки, що тоді вдягли «малинові спінжаки» та «штани адідас». Тут нам ще й зі світовою кон’юнктурою не пощастило – весь світ якось настроївся на загальне «ням-ням» та глобальну «культуру споживання», на незацікавленість у змістах, натомість, на зацікавленість у зручностях. Як там казав колись Томас Джефферсон? «Людина, яка відмовляється від свободи заради безпеки, не варта ані тієї, ані другої»? Цілком правий був третій президент США. Зараз ми маємо саме наслідки глобальної відмови глобального світу від свободи заради зручної безпеки. Ці наслідки звуться світовою війною.

Я свідомо спрощую всі ці тезиси та чинники. Але в цілому картинка на початку нульових років була саме така. У світі – загальне «ням-ням», коли діти вже давно облишили мрію стати космонавтами на користь бажання стати біржевими брокерами. В окремо взятій України – втрата наукового та промислового потенціалу, величезна кількість кваліфікованих кадрів, які назавжди втратили й роботу, й статус, відсутність будь-якої національної ідеї та середній клас, що ледь почав народжуватись, але йому заважають усі. Та тимчасові ділки при владі, які залюбки роздирають країну навпіл, аби утриматись нагорі. Саме із таким багажем людство вступило у нинішнє століття.

А що «за порєбріком»? У великих містах – майже те саме. На всій іншій величезній території росії – набагато страшніше. Адже радянській владі єдине що вдалося – це так-сяк ліквідувати безграмотність та електрифікувати всю країну. Для значної частки російського населення навіть теплий ватерклозет на початку 21 століття все ще залишався й залишається небаченою розкішшю. Україну від остаточного падіння в прірву врятувала така наша національна властивість, як пресловута «самостійність», але зовсім не у тому сенсі, в якому це розуміли наші північно-східні сусіди. Пам’ятаєте це зневажливе «самостійники», яким вони нас думали, що лаяли? Але самостійна Україна складається саме із самостійних громадян. Гаслом будь-якого розумного українця завжди було «я сам дам собі ладу, тільки не заважайте». І передусім це стосувалося саме держави та її інституцій. Хто ще пам’ятає, як, поласувавши трохи всілякими польськими, китайськими, західноєвропейськими гарно упакованими смаколиками та шмотками, українці швиденько налагодили в себе… харчову та легку промисловість? Особисто я пам’ятаю – це було схоже на диво). І треба пам’ятати, що відбувалося все це повстання харчової та легкої промисловості, торгівлі, сфери обслуговування та громадського харчування в атмосфері постійної запеклої боротьбі цього цілком ринкового процесу із державою, де чиновники не бажали випускати з лап важелі управління, а можновладці – можливість безкарно красти. І держава часто-густо все ж таки програвала у цій боротьбі. А остаточно, здається, «український пострадянський ресентимент» згорів під російськими «градами» та «калібрами» за останній місяць.

За порєбріком ці процеси також відбувалися. Але вони не зачіпали більшості тамтешнього населення. Ця більшість залишалася такою самою, совковою, патерналістською, плекаючою надію лише на доброго барина чи царя. Більшість населення навіть уявити собі не могла нормального українського ставлення до «сильних світу цього», найліпше втіленого у безсмертному «від…біться!». Але росії поки що щастило – із цінами на газ та нафту. Вони трималися на рівні, який дозволяв російським можновладцям не дуже різноманітно, але достатньо годувати усю цю масу. А ще в них був телевізор.

Про це вже багато писали дуже розумні люди. Але навіть дуже-дуже розумні люди зупиняються перед цим феноменом як ото «Едіп прєд сфінксом с дрєвнєю загадкой». Я також зупиняюся. Я не розумію. Перш за все я не розумію, яким чином в 140-мілліонної держави можна було настільки глобально відключити навіть натяк на критичне мислення та елементарний інстинкт самозбереження. Часом мене навідують думки про те, що «мабуть, їм щось у водопровід підливають», або «щось розпилюють», або ж якимись хвилями з якихось «веж» діють на свідомість, ну, може, хоча б пресловутий 25-й кадр… Та скоріш за все – ні. То був просто телевізор. І просто звичайні злодії на його екрані. І населення, готове всю цю брехню й гидоту сприймати, бо… Бо ресентимент. Страшний ресентимент «нової спільності людей – радянський народ». Їхній тиран, відоме в світі хуйло путін дуже добре розумів це, бо сам був такий, бо сприймав розпад радянського союзу як «величезну геополітичну катастрофу», бо попри навіть власну професію, яка дає доступ до інформації, вірив у дуже добре склепаний за 70 років радянський міф. Й без малого 140 мільйонів також вірили, хто сам, хто у спадок. А коли міф зруйнувався, вони не витримали руйнації та затаїли злість на весь світ. Злість і заздрість. Бо виявилося, що весь світ живе набагато краще, гарніше, чистіше, впорядкованіше, ситніше від «великої держави». Там, виявляється, в усіх є автівки, комп’ютери, всілякі айфони та айпади та (страшно й подумати) теплі ватерклозети. Там давно вже ніхто не штопає носки, не виварює у виварках білизну та дитячі підгузки з марлі, не користується ватою та ганчір’ям у пресловуті «критичні дні», там пересічні люди ходять обідати у затишні кабачки та паби (уявіть собі, хоч кожен день!), продавчині у крамницях посміхаються та рекомендують, що б узяти, а полиці супермаркетів повні такого, серед чого й обрати неможливо… І це вони ще не знають, що у тому, нормальному, світі у маленьких містечках працюють любительські та напівлюбительскі театри, аматорські хори, оркестри, дебатні клуби старшокласників та власні балетні трупи… Ну, приміром, це їм навіть непотрібно, але якби знали… То ненавиділи б цей «загниваючий Захід» вдесятеро більше! Бо що казав нещасний Чаадаєв у першій половині 19 століття? Коли англієць бачить, що сусіда живе краще, він заходиться ладнати парканчик, розбивати клумбу та підстригати галявинку. А коли це бачить росіянин – він піде й спалить будинок сусіда. Я не ручаюся за точність цитати, тому й не беру її в лапки, але зміст переданий вірно. Гадаю, не помилюся, сказавши, що росіяни взагалі дуже схильні до ресинтементальних настроїв. А вже після 1991 року ці настрої розквітли у російському суспільстві просто махровим квітом та й поступово опанували це суспільство.

Пересічний росіянин, як виявилося, цілком неспроможний шукати витоки своїх нещасть у собі. Як пересічний школяр молодших класів, у якого «я отримав п’ятірку», «вона (вчителька) поставила мені два», а чашка – «розбилася» (мабуть, сама). У їхніх нещастях, негараздах та біганні до відхожого місця на двір завжди будуть винні інші – зрідка влада, частіше – «американці», взагалі Захід, «міровая закуліса», безумовно євреї, ну й «кляті укри», куди ж без них. І вони цю свою «ображеність», цю свою ненависть, ці свої уявні рахунки до всього світу плекають у серцях, носять, мов ніж, за пазухами, зрощують та удобрюють за допомогою свого телевізора. А разом із цим так само плекають водночас глибокий та болючий той самий комплекс меншовартості та шалену гордість за минулі перемоги (здебільшого існуючі у їхній уяві). Ну, це ж широко відомо, що комплекс неповноцінності та манія величі завжди крокують рука об руку. Це не я, представник великого народу, не в змозі прибрати багно на власній вулиці та побудувати охайний будинок із садочком та квіточками – просто уся та «гейропа» не розуміє мою «загадочную русскую душу». Це не я, нащадок «победітєлєй фашизма», зранку заливаю очі горілкою та не хочу працювати – це мене у тому «бєздуховном міре» чомусь вважають лінивим лайном, до речі, «можем павтаріть». Це не я, «камсамолєц-дабраволєц» так і не спромігся добудувати не те, що «голубиє гарада», а й сам свій хвалений БАМ, якого місцями вже просто не існує, а місцями навіть тамтешні машиністи їздять по ньому, молячись усім богам.

А тепер на хвилинку, хоча б на хвилинку уявіть, що з усім тим «запорєбріковим» світом зробить наша Перемога. Якої сили ресентимент опанує це наскрізь хворе й позбавлене навіть зачатків критичного мислення суспільство. Я спробувала уявити, й мені стало страшно, дуже страшно. Я, як виявилося, обстрілів не боюся. Я лише літаків боюся, але навіть коли вони ревуть над містом, тримаю себе у руках. А тут стало страшно. Колись, після Першої світової, людство зіткнулося з німецьким ресентиментом, що у підсумку привів усіх до Другої світової війни та печей крематоріїв. Й після травня 1945 року людство узялося лікувати Німеччину. Усіх цих «я нічого не знав, я був не в курсі». Їм примусово показували кіно про концтабори та масові розстріли. Мабуть, це було правильно. Але я не знаю, чи подіють такі заходи на сучасне суспільство за порєбріком. Адже зараз вони цілком впевнені в тому, що кадри з Маріуполя, Харкова, Бучі – це фейк, створений «американцями та украми». Можна було б, звісно, возити їх сюди, групами, під охороною та тикати мордами у наші зруйновані будинки, школи, дитячі садочки та лікарні. Прогнати через Україну усі 140 мільйонів. Але, гадаю, ми цього не витримаємо, бо надто огидно. Тим більше, що окрім здатності до мислення, в них зовсім відсутня здатність до людських відчуттів. Та здатність до емпатії – зовсім. Масово відсутня. Бо їхні матері не чують власних дітей, коли ті телефонують їм з полону. Матері. Не чують. Власних дітей. Бо чують лише телевізор. В них ампутований не те, що розум – в них ампутовані базові людські інстинкти. І що буде, коли телевізор вимкнеться? Особисто мені – страшно. Бо між ними й нами немає, на жаль, такої Стіни, яку вигадав Джордж Р. Р. Мартін. І я не знаю, що робити зі здичавілими з-за порєбріка. Мені здається, що треба буде сідати усім світом та думати, що робити. Або ж – також усім світом – терміново будувати Стіну.

Марія Коротаєва, головний редактор Харків Times