Ворожий лідер володимир путін насправді є параноїком та соціопатом, що ідентифікує себе з ідеєю «великої росії».
Про це Харків Times дізнався з інтерв’ю, яке київський журналіст Валерій Калниш взяв у Вадима Васютинського, доктора психологічних наук, професора, головного наукового співробітника Інституту соціальної та політичної психології. Інтерв’ю публікується зі згоди автора.
Про психологічний стан путіна, росію та Україньких героїв поговорив з Вадимом Васютинським, доктором психологічних наук, професором, головним науковим співробітником Інституту соціальної та політичної психології
владімір путін розв’язав війну проти України і розповідає якісь дивні речі: що у нас нацистський режим, утиски, що російська армія прийшла визволяти українців. Як можна пояснити таку поведінку з точки зору психології – воювати з тим, чого в реальності немає і переконувати в правильності своїх хибних дій весь світ?
Путіну виразно притаманне спотворене бачення дійсності, коли у свідомості домінують уявлення, які далеко відходять від навколишньої реальності. Така особа живе вигаданими ідеями, але не усвідомлює, що вони вигадані. Для неї ці ідеї складаються в переконливу й несуперечливу логічну систему. Це явище називають параноя, маячіння (рос. «бред»), манія.
Таких людей інколи вважають за патологічних брехунів. Проте вони не брехуни, бо говорять те, що насправді думають. Якщо реальність суперечить їхнім переконанням, то вони автоматично перетлумачують її і підганяють під себе. Брехун знає або здогадується, що бреше, параноїк – ні.
Причини такого стану свідомості бувають дуже різні. Найчастіше трапляються в осіб, хворих на шизофренію або алкоголізм. Ні одного, ні другого в Путіна немає.
В інформації про дитинство Путіна є чимало свідчень про те, що його постійно жорстоко били. Мала дитина виявляється безпорадною перед свавіллям дорослих, не може його уникнути. Відтак одним із способів психологічного захисту від жорстокої дійсності стає втеча в дійсність вигадану. Такі діти нафантазовують собі інший світ, у якому не їх карають, а карають вони, у якому вони всесильні і роблять світ таким, яким хочуть.
Схильність фантазувати властива всім дітям. Проте характер фантазій буває дуже різним і залежить від того, як складаються стосунки дитини з її оточенням. Сформовані в дитинстві механізми залишаються назавжди і викоренити їх неможливо.
Нелегке дитинство Путіна вочевидь спричинилося до патологічного формування його особистості та поведінки. Згодом ця патологія загартувалася в ленінградських підворіттях, де основним середовищем, за його власними словами, була місцева шпана і де панувало право сильнішого. Сильним він не був, а тому завзято продовжував уявляти себе саме таким – усемогутнім.
Під які психологічні кваліфікації, можливо психіатричні діагнози підпадають дії Путіна?
Найімовірніше особистість і поведінку Путіна можна окреслити терміном соціопатія. Її суть становить брак рис, що відповідають за соціальну та моральну сферу, таких як співчуття, симпатія, емпатія, порозуміння, привітність, поблажливість тощо. Такі особи не мають почуття провини і докорів сумління, вони вкрай егоїстичні, інші люди для них – лише засіб досягнення власних цілей.
У Путіна ці риси поєднуються з глибокою ідентифікацією, психологічним єднанням з ідеєю «великої Росії». Можна гадати, що після важкого дитинства у підлітково-юнацькому віці він обрав такий спосіб торування подальшого життєвого шляху.
Хлопці зі шпани будують свою долю по-різному: хто спивається, хто потрапляє до в’язниці, дехто вилюднює і веде спокійне невиразне життя. Путін обрав інший шлях, узявши російську велич за свою провідну ідею, за життєве кредо. Цій ідеї він підпорядкував своє існування, на ній обґрунтував систему цінностей. Схоже, що з усіх сфер повсякденного життя замолоду його цікавила лише кар’єра в КГБ, бо в його розумінні вона давала почуття причетності до величної ідеї. Сім’я, друзі, розваги вочевидь не мали такого значення.
Перебування на найвищій державній посаді утвердило Путіна в думці, що він – це Росія, а Росія – це він. Його місія – урятувати Росію. «Коктейль» із соціопатичної жорстокості, паранояльного спотворення дійсності та ідентифікації з величчю Росії становить основу путінської свідомості та поведінки.
Найбільш уразлива, нестерпна для Путіна ситуація – публічне приниження (навіть лише в його уяві) його самого або Росії (адже це одне й те саме).
Можна припускати, що останнім часом його стан погіршився. По-перше, через вікову інволюцію: із роками контроль над власними комплексами й реакціями слабне, із людини лізе те, що раніше вона вміла приховувати. По-друге, тривала, як пишуть, ізоляція в бункері від загрози коронавірусу призвела до загострення параної, бо психіка дістає дедалі менше сигналів від об’єктивної реальності. По-третє, явний провал планів бліцкригу в Україні дезадаптував уже й так ослаблену старечу психіку.
Враховуючи відповідь на попереднє питання — чи можна таких людей переконати, змінити їх думку, довести хибність їх дій і змусити або вмовити їх до раціональних дій?
Ні. Якби йшлося про власне психічну хворобу, то сучасна медицина має досить ефективні засоби, щоб вивести хворого з тяжкого стану. Соціопатія – не хвороба, а патологія особистості. Це не лікується. Навіть цілковитий крах паранояльних ілюзій (згадаймо Гітлера) не переконає соціопата, що він жив неправильно. Навпаки, неправильним був навколишній світ.
Так само й жорстока особа не стане добродушною. Хіба що на старість, коли вже об’єктивно немає сил застосовувати насильство, її поведінка може стати менш бузувірською. Проте Путін аж до такого стану ще не дійшов.
Як можна з психологічної точки зору охарактеризувати російське суспільство яке вірить в фейки про українських нацистів та американські хімічні лабораторії; де церковні ієрархі підтримують війну; а знак полусвастики Z став символом національної ідеї? Як працювати, переконувати цих людей?
За головну проблемну характеристику російського суспільства я визнав би його колективну ідентичність. Таку ідентичність має кожне суспільство, інакше не було б основи, на якій люди об’єднуються.
Російська ідентичність є виразно імперською і дуже сильно зорієнтована на велич Росії, про яку я вже казав. Саме тому Путін – це той психоідеологічний тип лідера, який майже цілковито вписується в систему світогляду та цінностей росіян.
Маючи таку максимально загострену ідентичність, більшість росіян оцінює дійсність, насамперед політичну, крізь відповідну призму: усе, що підтверджує велич і правоту Росії та Путіна, є слушним, усе, що їм суперечить, є хибним.
Ми постійно дивуємося: ну як можна вірити цим чи отим брехням?! Як можна не бачити очевидного?! Можна! Вони це роблять легко й швидко, автоматично, бо це їхня колективна параноя, яка показує світ таким, яким їм хочеться його бачити. Сумніви неможливі, для них немає місця у свідомості більшості росіян, замало ґрунту, у який їх можна засіяти.
Перспективи впливу на таку свідомість вельми благенькі. Проте намагатися впливати треба. По-перше, для того, щоб підтримувати ті кілька відсотків росіян, які правильно розуміють теперішню ситуацію. По-друге, щоб розхитувати свідомість 20-30%, чиї переконання не є надто закостенілими і можуть піддаватися корекції.
Проте єдиний по-справжньому ефективний засіб, що міг би принципово змінити масову свідомість росіян – це цілковитий крах їхніх ілюзій. Крах воєнний, політичний, економічний – як у нацистській Німеччині.
Про українське суспільство. Як пояснити що звичайні люди стали героями і почали демонструвати риси, про які можливо навіть не здогадувалися що вони в них є?
Це результат усього нашого попереднього розвитку. Щоб було зрозуміліше, пропоную оцінити відмінності між нами і росіянами та білорусами. Поділ нашого суспільства на дві приблизно однакові частини – переважно україномовні Центр і Захід та істотно або переважно російськомовні Південь і Схід завдавав нам багато клопотів. А водночас він забезпечив нам розвиток. Ми не стояли на місці. Розвиток був важкий, але його результатом стало зміцнення нашої колективної суб’єктності – готовності самостійно розв’язувати свої проблеми і приймати рішення.
На відміну від нас, росіяни й білоруси доручили свою долю вождям і на них переклали відповідальність за своє життя. В обох цих країнах були спроби громадян змінити становище, але їхні масштаби геть не дорівнювали українським.
Коли на нашу землю прийшла біда, ми з подивом побачили, на що здатні наші люди. Нехай це лунає патетично, але ми – не всі, проте більшість – відчули себе внутрішньо вільними. Ми самі вирішуємо, за що маємо боротися. Вирішуємо ми, а не за нас.
Війна це стрес. Які можуть бути поради його подолати, або зменшити? Що робити зі страхом — в бою й тим, коли ти знаходишся на одинці з собою і думаєш про своє майбутнє?
Надто складне питання, щоб умістити його в кілька речень.
Насамперед зазначу, що не може бути єдиних порад для всіх, бо люди дуже різні і геть по-різному справляються зі своїми емоціями в умовах стресу. Сьогодні в Інтернеті є багато психологічних рекомендацій щодо того, як регулювати емоції, як відновлювати психічну рівновагу.
Скажу про два майже універсальні способи.
Спілкуйтеся. Розмовляйте з близькими людьми, розповідайте їм про свої тривоги, вислуховуйте їх. Разом мрійте про майбутнє. Відвертайте увагу дітей від навколишніх жахів, зосереджуйтеся з ними на цікавому й приємному.
Дійте. Робіть щось корисне і важливе. Насамперед для себе і своєї сім’ї. Дбаючи про своїх, ви тим самим звільняєте когось іншого від обов’язку про них подбати. Якщо можете, працюйте на армію, оборону. Якщо не виходить, намагайтеся робити те, що робили раніше, навіть коли не бачите в цьому особливого сенсу. Це краще, ніж сидіти на місці без діла.