Актор Харківського академічного театру ляльок ім. В. А. Афанасьєва, заслужений артист України В’ячеслав Гіндін народився 31 липня 1966 року в Харкові. У 1987 році закінчив Харківський національний університет мистецтв імені І. П. Котляревського. На театральній сцені – більше 30 років. Зіграв 20 ролей в театрі, близько 30-ти – в кіно і телепрограмах, більше 70 робот дубляжу. Його голосом говорять герої Самюеля Джексона, Коліна Ферта, Гаррі Олдмена, Рассела Кроу та Ніколаса Кейджа.
У театрі працювали батьки мами
В’ячеслав, ви виросли в артистичній сім’ї?
– Не зовсім. Мама все життя пропрацювала вчителем, а батько був відомим вченим-фізиком. Але бабуся і дідусь по материнській лінії дійсно мали пряме відношення до театру. Дідусь ще до революції 1917 року служив в оркестрі оперного театру – грав на гобої та англійському ріжку. А бабуся там же була начальницею пошивочного цеху.
Ваша мама не пішла по батьківських стопах?
– Мама поступила до нашого театрального інституту. Але дідусь заявив: “Ні, вона акторкою не буде – я дуже добре знаю ці закулісні звичаї”. Тому мама забрала документи і вступила до педагогічного вузу.
А вам була цікава фізика, якою займався отець?
– Батько закінчив харківський політех, потім пішов на фронт, а повернувшись, все життя працював в нашому фізико-технічному інституті, виховав безліч учнів. Дуже сподівався, що я буду продовжувачем династії. Коли зрозумів, що син – абсолютний гуманітарій, спочатку засмутився. Потім всіляко підтримував. Лише перед вступом до інституту сказав: “Ти розумієш, що я не зможу нічим допомогти”. На що я відповів: намагатимусь досягти такого ж рівня в своїй професії.
Батьки бачили вашу гру на сцені?
– На жаль, вони застали лише початок шляху. Це було несміливо, боязко, мені було трохи більше 20 років, але батьки мною дуже пишалися.
“Подобалося падати, немов поранений”
У дитинстві ви були артистичною дитиною?
– У дворі ми весь час грали в ковбоїв та індіанців, особливо після відвідування кінотеатру. Причому це не було спонтанною біганиною: ми придумували якісь ролі, сценарії, діалоги.
І яке у вас було амплуа?
– Та по-різному. Подобалося падати, немов поранений. Хтось придумав як зробити кров – брали невеликий целофановий пакетик, кидали туди кубик червоної акварельної фарби й додавали трохи води. У той момент, коли тебе поранили, ти проколював пакет і падав, а по асфальту розтікалася червона рідина. І ось ми грали, мене вбили, я впав в калюжу крові. Це побачив хтось із сусідів. Подзвонили мамі і розповіли, що там щось зі Славою, він лежить, навколо кров… Театралізація була ще та.
Вразили маму?
– Так, дуже. До речі, саме мама в 1979 році, коли я навчався в 7-му класі, показала мені замітку в газеті “Красное знамя” (зараз “Время” – ред.), де школярів запрошували до театральної студії. У Будинку актора нас слухала комісія з педагогів театрального інституту, включаючи Ніну Логвинову та народного артиста СРСР Олександра Сердюка. Я підготував вірш зі шкільної програми – “Песнь о купце Калашникове” Михайла Лермонтова. З повного залу відібрали 20 осіб. У цій студії, крім мене, ще займалися Ігор Мірошниченко, Стьопа Пасічник, Саша Богатирьова – ті, хто до сих пір грають в постановках або ставлять спектаклі.
“Свій театр не проміняю на жодний інший”
Де вам більше подобається грати: в театрі чи кіно?
– Звичайно, в театрі я себе набагато комфортніше почуваюся, бо у нас дуже цікаві постановки: Гоголь, Чехов, Шекспір. Постановка – це маленьке життя. Причому ми говоримо про сьогоднішній театрі ляльок, який за останні 10 років злетів на небачену висоту завдяки тандему режисера Оксани Дмитрієвої та художника Наталії Денисової.
Вас намагалися переманити в інші театри?
– Поїздивши по фестивалях і подивившись постановки інших театрів, я розумію, що ми найкращі. Те, що у нас відбувається, – це мистецтво. Тому свій театр я не проміняю на жодний інший. Кожен раз, випускаючи новий спектакль, відчуваєш свербіж: а що далі? Ми в театрі підсіли на голку творчого розмаїття. Режисер підбирає репертуар, не повторюючись в жанрах: якщо була комедія Мольєра, то наступним йде “Гамлет” Шекспіра. Це такий контрастний творчий душ – тільки встигай переводити дух.
Чим відрізняється гра на театральній сцені від роботи в кіно?
– Якщо в театрі важлива гра, то в кіно, виходячи з образу, необхідно триматися однієї лінії поведінки й органічно існувати в кадрі. Зйомки йдуть довго, іноді по півроку, і важливо, щоб після монтажу не було відчуття, що все знімали в різний час. А ще в кіно багато що залежить від фактури. Буває, що на сцені – завершений дуболом, двох слів зв’язати не може, а в кіно все чудово: великий план, виразні очі і чудово мовчить в кадрі.
Голос Шерлока затверджував Warner Bros. Pictures
Яка роль для дубляжу найбільш улюблена? Все так же Шерлок Холмс у виконанні Роберта Дауні-молодшого у фільмі Гая Річі?
– Так, я з нетерпінням чекаю 25 грудня 2020 року – на цей час заплановано прем’єру третього фільму про Шерлока Холмса з Дауні-молодшим. Студія дубляжу вже пообіцяла, що стрічку буде озвучувати та ж команда, що працювала на попередніх двох. Голоси для озвучування Шерлока Холмса затверджувала компанія Warner Bros. Pictures.
А якою з останніх робот ви задоволені?
– Днями в прокат вийшов вестерн “Брати Сістерс”, який зняв Жак Одіар – він разом з батьком написав сценарій до легендарного французького фільму “Професіонал” з Жаном-Полем Бельмондо. Картина “Брати Сістерс” вже отримала нагороди на Венеціанському кінофестивалі. І актори там не попсові – мені дістався герой Джона Сі Райлі. Кіно поки ще не бачив – вдома зі зламаною ногою, але мрію подивитися його на великому екрані.
Наскільки складно переозвучувати інших акторів?
– Це так цікаво – влізти в чужу шкуру. Важливо не зіпсувати те, що зробив актор в кадрі. Так, складно 10 годин стояти перед мікрофоном, після роботи виходиш, не відчуваючи ніг. Але це такий неймовірний кайф – усвідомлювати, що ти зробив золотий дубль, потрапивши в усі інтонації.
Ксенія Кутова, “Харківський репортер”
