Андрій Парамонов (Харків)
Один із найстаріших куточків нашого міста, Захарківську слободу біля Воскресенської церкви, почали заселяти ще наприкінці XVII ст. Козаки та підпомічники Харківського слобідського полку, які обрали це місце проживання, з давніх часів займались тут скотарством, відкривали бойні і поставляли м’ясо на базари Харкова. Проте слобода постійно перебувала під ризиком ворожого нападу. Через це у 1731 році її спочатку відділили каналом між двома рукавами протоку Нетечі, а у 1740-і роки частину слободи оточили ровом та валом з редутами. Планували і побудову дерев’яних башт.
Вулиці біля Воскресенської церкви були криві і косі, люди заселялись здебільшого як на хуторах. Лад цій території почали давати тільки у 1804 році, коли губернський землемір Микола Драгомир нарешті вдався до прокладення вулиць. Однак ще на плані губернського архітектора Петра Ярославського ми не бачимо нову прокладку вулиці, хоча їй вже було присвоєно назву — М’ясницька. Це була на той час остання, 37-ма, вулиця Харкова. Стовп з її назвою поставили недалеко від Воскресенської церкви. Як виглядала стара забудова М’ясницької, ми добре бачимо на плані Харкова 1817 року, цей же план показує прокладену нову вулицю. 1822 року саме цю конфігурацію затвердив імператор Олександр I на єдиному конфірмованому плані Харкова.
Назва вулиці пов’язана з м’ясними лавками, які стояли на ній здавна, однак після того як базар перенесли з Михайлівської площі до Благовіщенської церкви, міська влада вирішила зробити продуктові галереї поближче до Михайлівської церкви. Звісно ж, туди перенесли і назву вулиці М’ясницької. Вже на 1851 рік трапляється нова назва колишньої М’ясницької — Ващенківський провулок. Топонім утворився від прізвища купецької родини Ващенків, що володіли в тому провулку декількома садибами.
Засновником цього роду слід вважати харківського козака Максима Ващенка. Син його Леонтій та онук Євстафій були вже підпомічниками. В Євстафія Леонтійовича 1764 року народився син Іван, який спочатку став, як і решта його братів та інші родичі, військовим обивателем, а у 1782 році записався в міщани міста Харкова. На той час він вже одружений з жінкою на ім’я Мотрона Василівна. Займається тим, що розводить та продає велику рогату худобу, і вже щонайменше 1796 року стає харківським купцем 3-ї гільдії. Він точно вгадав, що розводити телят самому не дуже вигідно — краще скуповувати їх по селах, підгодовувати поблизу Харкова, а далі переганяти худобу до столичних міст.
З 1816 року він купець 2-ї гільдії, має вже безліч земель на південних околицях міста та власні бойні. Проте наступного року він ледь не втратив усе через своє рішення гнати кращу худобу в столиці, а до м’ясних крамниць Харкова поставляти телятину негодящу. На той час губернатором був Василь Гаврилович Муратов, котрий дуже полюбляв телятину. Одного разу не отримавши на вечерю улюблену телячу вирізку, він вилив гнів на кухарку, яка й донесла до губернатора сумну новину: м’яса в місті обмаль, а якісного взагалі немає. Вона ж повідомила господарю і міські чутки про те, що Ващенко жене худобу до столиці, де йому вигідно продавати товар оптом.
Зранку Іван Євстафійович Ващенко вже стояв у канцелярії губернатора, доставлений поліцмейстером з-під Харкова, де у скотопригінному дворі формувався новий гурт телят для перегону до Москви. Губернатор зажадав відновити постачання м’яса до лавок Харкова в повному обсязі, інакше погрожував завдати купцеві збитків у торгівлі. Треба сказати, що це був, напевно, єдиний рішучий вчинок, який приніс користь харківській громаді, бо загалом губернатор Муратов був посереднім управлінцем.
До 1840 року Ващенко втратив свої позиції постачальника худоби в столиці і займався постачанням м’яса в Харкові. Між тим він не розгубив свої капітали: у нього були декілька левад, свічний, миловарний та алебастровий заводи, декілька дворових місць з кам’яними будинками. Частиною земель він поступився, продаючи їх під забудову міщанським родинам.
З його численних синів і дочок найуспішнішим був син від другої дружини, Авдотьї Олексіївни, — Осип, який народився 1807 року. Він не тільки примножив капітали, отримані від батька: саме стараннями сина Ващенківський провулок був доволі упорядкований — тут зробили мостову і цегляні тротуари. Він відкрив у 1875 році новий алебастровий завод, оскільки батьківський дістався старшому братові, а той його продав. А в 1878 році поставив на своєму подвір’ї горілчаний завод, будівлі якого збереглися донині.
Маєтності Осипа Ващенка у Ващенківському провулку успадкував його син Іван, теж купець 2-ї гільдії, відомий у Харкові як засновник першого надпотужного цегельного заводу на місці старого заводу Квіток. На початку XX ст. Іван Осипович Ващенко обіймав посаду голови повітової каси дрібного кредиту і був арештований у 1914 році через розтрату 180 000 рублів. Щоб вийти з-під варти, йому довелось закласти свій цегельний завод. Втратив він і маєток діда, який перейшов у власність міста. Так завершилась епоха купців Ващенків.
Крім них, у середині XIX ст. у провулку жили й інші купецькі родини — Пономаренків, Павлових, Богомолових, Мясоєдових, але здебільшого це були міщанські родини. З архівних даних ми бачимо, що на початку XX ст. деякі подвір’я належать чиновникам, дворянам, також іноземцям. Купець Іван Височин зводить великі мебльовані кімнати; окрасою провулку стають будинки купців Тимофія Пономаренка та Миколи Медвєдєва.
У радянські часи провулок отримав назву на честь Першого Пролетарського полку. За німецької окупації була відновлена стара назва, а з поверненням у вересні 1943 р. радянської влади повернули й назву на честь Першого Пролетарського полку. Дивно, але у 1954 році провулку знову повернули історичну назву — Ващенківський. Сподіватимемось, таким він і залишиться.
