Харківський журналіст Олександр Костенко з перших днів російського вторгнення взяв на свої плечі турботу про тих, хто не може дбати про себе сам. Харків Times без купюр публікує його текст до Дня волонтера.
Наші любі волонтери, низький вам уклін та величезна подяка за все, що ви робите для України! Вітаємо зі святом та бажаємо скорішої нашої Перемоги!
починаючи з 24 лютого, ми втратили всі свої навички. ми втратили все, що вміли, та воно й не знадобилося б нам у ці чорні дні. нам усім не залишалося нічого, як просто почати допомагати людям.
ми – баристи та айтішники, електрики та бізнесмени, ресторатори та касири в обмінках, політлобісти та продавці будматеріалів, та ще сотні інших професій – одразу стали волонтерами. волонтерами-аматорами.
хтось хантив і зливав навідників у телезі. хтось витрачав свої мирні накопичення на покинутих людей похилого віку, хтось заправляв соляру, шукав собачий корм, виїжджав під обстрілами туди, куди вояки не радили, бо ж «там бабуся тиждень без памперса лежить», хтось евакуював із Салтівки сім’ї з усім їхнім скарбом.
всіх їх поєднувало одне: ці люди ніколи не займалися такою діяльністю раніше. ми не були волонтерами – і ми стали ними раптово.
саме тут я хочу низько вклонитися волонтерам-професіоналам, які допомагали людям з 2014 року, і до 2022-го підійшли у всеозброєнні – хоча що я спиздів таке, ніхто з нас не зустрів 24 лютого у всеозброєнні.
і я вважаю, що саме у волонтерів-профі має бути своє окреме професійне свято. в якому під ногами не крутиться всяка шушера на кшталт мене. нехай нам, аматорам, буде своє окреме свято, я тільки за, але я вважаю принизливим притоптуватися біля справжніх волонтерів, які і після війни топтатиму цю страшну стежку, а я зніму бронежилет й піду займатися мирними справами.
у цих словах немає нічого самозневажливого. просто ця війна відкрила у всіх нас єдине, спільне на всіх почуття: почуття емпатії. але це товар, що швидко псується, і на десятий місяць війни я усвідомив – наскільки швидко псується. я фільтрую людей, я безжально відсікаю халявщиків (так, я не вмів цього ще три місяці тому), я найсуворіше стежу, щоб не переважити якомусь старому пачку пшонки, і не тому що мені шкода, а тому що ресурс – це штука, яка має працювати, а не розводити жучків у коморі. я вимовляю фразу “вам же вже платять пенсію, та й продуктовий у вашому будинку відкрився”, хоч я раніше не вимовив би її ніколи.
я відкрию секрет. я не хочу бути й залишатися волонтером, хоча дехто каже, що у мене виходить. я хочу летіти трасами Італії в кабріолеті, чухати облізлий від середземноморської засмаги ніс і думати тільки про те, в якому ресторанчику ми повечеряємо із сім’єю.
але натомість я бачу шизофренію, онко, брудні памперси, постійні розповіді про молодість, у якій вони були щасливі, і нескінченні, нескінченні слова подяки, які виїдають мене зсередини як кислота.
я не хочу цим займатися, але я займаюся, і лише тому, що волонтерство – це глибока та найсильніша залежність. і поки вона приносить користь хоч одній лежачій старій – я цим займатимуся.
за дев’ять місяців я багато чого дізнався. як жебраки віддавали останню копійку, щоб я передав слабшим; як люди плакали за батон хліба; як билися на роздачах за курячу ногу; як допомагали зовсім незнайомим; віддавали свої машини, гроші, речі, зброю. я дізнався, що в нас така кількість охуїтельних людей.
я багато чого дізнався про наш бізнес: коли одні відкривали свої склади та гаражі для потреб вояк, а інші в березні зачиняли в супермаркетах безготівкові каси, щоб викачати кеш собі в Іспанію.
ми згадаємо про все це, бійці Батальйону Монако, коли закінчиться війна, і ми перестанемо бути волонтерами. ми пригадаємо, й ваші тестикули, хлопці, розлетяться омлетом по всіх репутаційних майданчиках.
але поки що ми волонтери. волонтери-аматори, які не варті мізинця своїх колег-профі, проте щось можуть.
зі святом, хлопці. зі святом, яке нехай ніколи не повториться. а це станеться лише разом із нашою Перемогою.
стоїмо, козаки! доки наші бійці множать на нуль гівно з півночі, ми тримаємо тут, у тилу, тих, хто не може протриматися сам.
своїми силами. своїм здоров’ям, своїми (і вашими, звичайно ж) грошима.
не хотілося, але я оголошую Шостий великий Збір.
як завжди: кожна гривня важлива, кожна банка тушонки продовжує життя, кожен памперс дає старому не померти ганебно.
ви найкрутіші! після війни я озвучу суму, яку ви надіслали мені, одному маленькому мені, не фонду, не організації, не бізнесменові. кожна ваша копійка, повірте, пішла на чиєсь життя.
навалимося, друзі. цей збір буде не головним, але вирішальним. Вінтер із камінг, а старих треба готувати до зими.
спасибі вам. спасибі вам. Дякую!
карти Привата та Моно, а також Настін paypal :
4149439301003228 Приват
4441114442642565 Моно
paypal Насті: [email protected]
все буде Україна.
p.s. з нещодавнього.
- Сашечка, привіт. а чи можна ще раз привезти Рісперон синові, вже закінчується, а ви нас так виручали … [Рісперон – препарат при тяжкому перебігу шизофренії]
- так, привіт, завтра постараюсь підвезти. нагадайте, що у вас там за запитами ще було? памперси XL і вологі серветки? скільки ще потрібно?
- ой, Сашко, памперсів уже не треба. то чоловікові треба було, а він помер ось тиждень тому, 16 тисяч взяли із нас за кремацію. а памперсів не треба, і так дякую вам, тепер хоч не доведеться турбувати вас…
