Андрій Парамонов
Сучасні харківці звикли до такого елементу благоустрою, як тротуари. Звісно, ми обурюємось, коли вони пошкоджені, перекопані, в ямах — але вони все ж таки є. Озираючись у минулі століття, важко уявити собі, що такого важливого для пішоходів елементу колись просто не існувало. Місили наші предки грязюку день за днем і не мріяли про краще. Та й саме слово, врешті-решт, — французьке. Вживати у Харкові його почали після того, як була заснована Слобідсько-Українська губернія і місто наводнили чиновники губернських установ.
Не можна сказати, що прообраз тротуарів не використовували у нас раніше. У харківській фортеці, звісно ж, цитаделі, або старому місті, були так звані містки або хідники. Ці дерев’яні помости встановлювали на воєводському дворі, пізніше — дворі полковницькому між будівлями та хвірткою. Такі ж помости обладнували біля башт, особливо на виїзді з них, біля входу до порохового льоху та соборної церкви і дзвіниці. Коли ж старе місто було майже все забудовано, то біля кожного будинку існували свої містки, а ще вони були вздовж декількох торгових навісів. За межами цитаделі містки у XVIII ст. робили заможні власники дворових місць.
Перші вуличні тротуари з дерева були прокладені в Харкові по майбутній вулиці Університетській не раніше 1777 року біля губернаторського палацу, і до 1787 року спеціально до приїзду імператриці Катерини Другої їх облаштували по декількох вулицях. Щоправда, вони швидко зношувалися, а на заміну не вистачало грошей. На кінець XVIII ст. дерев’яні тротуари пролягали вздовж декількох вулиць, але якість впорядкування і правила розміщення тротуарів були ще далеко не такими, як у столицях.
Перші спроби зробити тротуари в Харкові за стандартами столиці відбувались за часів губернаторів Г. Зільбергарніша та А. Артакова, але вони були на своїх посадах недовго і їхні розпорядження не встигали втілюватись уповні. Між тим губернський архітектор Петро Ярославський нікуди не квапився, у нього і вулиці ще були криві і косі. Ситуація почала змінюватись, коли до Харкова прибув губернатор І. Бахтин і одразу ж побачив всі недоліки провінційного міста. За його наказами губернський архітектор склав план Харкова, відомий за 1804 роком, і розпочав складання кошторисів для благоустрою вулиць. Серед іншого він же розпочав установку вішок, за якими у місті мусили вирівняти вулиці і провулки. В цій роботі йому допомагав губернський землемір Микола Драгомир, який ще долучився до перейменування вулиць Харкова. Деякі з них і сьогодні носять назви, присвоєні у 1804 році.
Замощення вулиць, особливо центральних, таких як Московська, Катеринославська, Університетський бульвар, Благовіщенська, Велика Різдвяна робили фашинником та утрамбовували їх піском. Уздовж вулиць викопували рівчаки для стоку води, а над ними ставили дощатий тротуар із перилами. В деяких місцях робили дощаті переходи через вулицю. На цих же вулицях установлювали і ліхтарі. З маленьких і незначущих вулиць виділялась Римарська — так, вона тоді була саме такою — адже тут стояв будинок, де жив губернатор власною персоною.
Зазначимо, що фашинник швидко гнив, дошки за 3–4 роки теж ставали трухлявими, пересування вже у 1811 році було небезпечним, особливо в темряві, коли і ліхтарі не рятували. Масштабна перебудова тротуарів, освітлення, замощення вулиць почали відбуватись у 1817 році у зв’язку з візитом імператора. А найкращі часи настали в Харкові з появою у 1847 році генерал-губернатора С. Кокошкіна, який своїм втручанням доводив кого до тюрми, кого до заслання, а кого до розорення, але… почали з’являтись замощені каменем вулиці і тротуари.
З новим міським положенням 1870 р. міська дума мала вже деякі можливості власного бачення благоустрою, справа добре просувалась, оскільки залізниця почала доставляти камінь у великих масштабах. Ця ж залізниця сплачувала податок на вантажі, і він використовувався саме на облаштування доріг. У 1873 році міська дума запросила представників компанії, яка займалась облаштуванням асфальтованих тротуарів. Біля Михайлівської площі було показово зроблені асфальтові тротуари, але комісії від міської управи вони не сподобались! І їх продовжували робити з каменю, а пізніше — з особливої тротуарної плитки. Так, завдяки славнозвісному заводу Бергенгейма плиткою було замощені тротуари вздовж всієї Благовіщенської вулиці. Один квадратний сажень такого облаштування обходився у Харкові в 15 рублів.
А 1891 року вийшла обов’язкова до виконання постанова Харківської міської думи про те, що тротуари по вулицях облаштовують власники дворових місць за свій рахунок і по профілю, який надають міські архітектори по кожній вулиці окремо. Деінде допускались дерев’яні тротуари, але простір між будинком і тротуаром повинен бути заповнений щебнем. Звісно, міській управі коштувало багато нервів відписуватись від деяких власників будівель, але вже на початку XX ст. ситуація для пішоходів складалась куди приємніше.
Більшість тих старих тротуарів сьогодні закатано в асфальт — його не було прийнято використовувати для благоустрою у минулі часи.
