Андрій Парамонов
Сучасні харківці задля ремонту своїх будинків і квартир вимушені купувати керамічну плитку іноземного виробництва. Важко уявити, що якихось 120 років тому лише в Харкові діяло декілька потужних виробництв кахлів. І це не тільки надпотужний завод «Товариства Бергенгейма» — були ще кахельні заводи Петрова, Маточкіна, Вендта. Ще кілька майстерень існували у XIX ст. І сьогодні мені хотілось би розповісти про найперший на території Харкова завод, де виробляли кахлі, — завод Василя Петрова.
Існують твердження, що завод харківського купця 2-ї гільдії Василя Петровича Петрова було засновано на початку XIX ст., але детальних відомостей про таке заснування немає. Перші згадки про майстерню з ручним виробництвом кахлів ми бачимо у 1834 році. Належала вона таємному раднику і сенатору Андрію Федоровичу Квітці. Ідея виникла у Квітки під час його перебування на посту псковського губернатора: тоді він і побачив купецькі заводи з виробництва гончарних виробів та кахлів. Серед своїх кріпаків він відібрав кмітливого чоловіка Василя Петрова, якому на той час було вже 29 років, і відправив на навчання з виробництва кахлів до Богородського повіту Московської губернії, що входив у так званий гжельский кущ. З поверненням Петрова додому вирішили розпочати виробництво.
Місцевість для майстерні Квітка виділив на лівому березі річки Лопань, поруч із основ’янською греблею та млином на так званій Аравії. Саме село Основа лежало осторонь, до того ж поруч із майстернею була стариця річки, воду з якої використовували для виробництва. Продукцію майстерні випускали спершу виключно для потреб маєтку. А згодом почали і продавати.
Петров вийшов з кріпацтва на початку 1850-х років, коли маєток перебував у власності Валеріана Андрійовича Квітки. Скоріш за все, домовленості у Петрова були ще з А. Ф. Квіткою, і син просто виконав батьківські обіцянки. Вже у 1856 році В. П. Петров, якому виповнився 51 рік, переходить у 3-ю гільдію харківського купецтва. Схоже, не обійшлось без втручання родини його дружини Ксенії Ієвлівни (1821 р. н.), яка деякий час писалась як власниця цього підприємства. І, мабуть, володіла трьома дворовими місцями на Аравії вздовж Основ’янської вулиці, котра згодом стала іменуватись Москалівською. У подальшому земельна ділянка окрім території заводу поєднувала обширну леваду і сад між Москалівською та новими вулицями Валеріанівською та Основ’янською.
У 1860-і роки Петров побудував кам’яний одноповерховий з підвалом будинок. Раніше я вважав, що він не зберігся, і пов’язував №91 по Москалівській вулиці з іншими власниками. Але, звіривши документи і вигляд фасаду вцілілого будинку, дійшов висновку: будинок слід уважати саме тим, що належав родині купця Василя Петрова (обожнюю виправляти свої помилки).
У 1866 році Василь Петрович записаний купцем 2-ї гільдії. Він розширив свій завод, побудував нову піч, на якій почали виготовляти, крім кахлів та гончарної цегли, гончарні труби. Глину для виробництва доставляли зі слободи Огульці Валківського повіту. Кахлі виготовляли ручним способом 7 майстрів, 4 робітники та 4 учні. Обсяги виробництва не були значними: у 1877 році на 5145 руб.
Наприкінці 1870-х років завод Петрова перейшов до його сина Василя Васильовича (1854 р. н.), який не тільки зберіг виробництво, але й значно наростив. У 1881 р. завод було модернізовано: побудували нову простору майстерню, дві печі для випалювання кахлів. Оновлений завод відкриють 1882 року, річний обсяг виробництва складатиме від 60 тис. до 80 тис. штук кахлів. Працювало на заводі вже 20 робітників, виробляли тут уже доволі великий асортимент продукції: кахлі різних сортів, цеглу вогнетривку, гжельську, гончарні труби для центрального опалення, димові, дренажні, переносні кахельні печі, вироби з теракоти для прикрашання будинків, печей, садів та ін. До всього, В. В. Петров у 1886 році придбав у нащадків купців Павлових будинок на Торговій площі біля Конторського мосту і відкрив власний магазин.
Продукція заводу батька та сина Петрових до сих пір трапляється у стінах старих будинків Харкова та Харківського повіту. А колекціонери цегли добре знають його клейма далеко за межами Харкова. Прикро, що сьогодні в Харкові вже немає таких людей, як дворянин Андрій Квітка, колишній кріпак Василь Петров, або барон Бергенгейм, що на рівному місці відкривали б нові підприємства, продукція яких була би візитівкою нашого міста.
