Я практично не писала від початку вторгнення. Не могла. І було надто багато роботи, щоби ще й писати щось «від себе». Нині, здається, вже можу. І мені хочеться саме сьогодні, у Прощену неділю, написати про непрощення. Я ніколи не пробачу.
Ми з Сергієм тут, ми нікуди не поїдемо, це – принципово, тому що є важливий фронт, інформаційний фронт та «хто ж, якщо не ми» та інший такий пафос)). Коли дочка Соня періодично (правда, не дуже наполегливо і не цілком впевнено) починає вмовляти поїхати «хоч куди-небудь», – я їй так і відповідаю: типу не підемо з посту))) Сергій залишився одним з двох постійних фотокорів світових інформагентств у місті , усе – на них з Андрієм Марієнком, їхні фотографії – на перших шпальтах видань усього світу. Тож «нам своє робить».
Щоранку мій коханий йде з дому – на вулиці Міста. І знімає його рани. А я чекаю на нього, тривожно прислухаючись до машин за вікном та сигналів сирен. Машини звучать дуже схоже на літак, що заходить здалеку на бомбардування, це страшно нервує, блін! Виявилося, що літаків я таки боюся, в їхньому ревінні, що наростає, є якась … невідворотність чи що. Але стискаю зуби й залишаюся на «посту» – за компом. В укриття не спускалася ще жодного разу. І поки що не планую. Ну, як я туди спущусь – із моїми трьома котами (яких ще треба відловити) і собакою?! І як я там працюватиму?! Так що обладнали тимчасовий «кабінет» на випадок бомбардування – у коридорі, подалі від вікон, під несучою стінкою. Цілком затишно. У мене там на столику зараз живуть дві плюшеві іграшки – Мишко та Миша. Коли Серьожа знімав біля Палацу праці та міськради одразу після того, як туди прилетіло, – вони там лежали серед вирваних балок, зірваної з дахів жерсті, цегли та іншого жаху: ніжно абрикосовий в’язаний ведмедик та мишеня з лапками-мотузочками та бантиком у рожеву клітинку. Там був ще яскраво-жовтий заєць. Коли я побачила ці фото, я запитала: «Чому ж ти їх там залишив?!» Боб зніяковів. Дуже. І наступного дня приніс Мишка та Мишу. Зайця вже не було, сподіваюся, йому дав притулок хтось інший). Я ніколи не пробачу росіянам жаху, що приходить з неба, і цих іграшок в уламках – ну, ви ж розумієте, про що я.
Мій коханий йде щоранку. Немолодий чоловік із зайвою вагою та вже зовсім сивою борідкою. З фотокамерою на грудях та моїм благословенням за плечем. І я сподіваюся тільки на те, що під час обстрілу або бомбардування поруч із ним все-таки виявиться якесь укриття й на те, що він же знімав у 14-му війну на Донбасі, досвід є, голова на плечах… Досвід є. Броніка нема. І кілька турнікетів ми так і не встигли купити перед вторгненням. І тактичні окуляри, йому ж потрібні спеціальні, щоб лінзи можна було вставити… теж не встигли… Він повертається перед комендантською годиною, від його куртки пахне гаром, а в очах стоїть біль. Вони вбивають наше Місто, а він це фіксує. Я ніколи не пробачу росіянам мій страх, і його біль, і цей запах гару від його одягу.
Вчора я вперше від початку вторгнення вийшла на вулиці Міста. Це було страшно. Це було тяжко. Моє Місто поранене, поранене важко, воно стікає кров’ю. Але воно живе. І воно – моє Місто – приголомшливе! Місто живе – бійцями ТРО та ЗСУ на вулицях. Місто живе – волонтерами, що розвозять все потрібне на нових іномарках і пошарпаних бусиках, на муніципальних «карсанах». І волонтерами, які організовують пункти прийому в метро – де неймовірні наші бабусі та тітоньки пропонують гарячий чай («Вам з медом?») та вареники, куди ті самі бабусі та тітоньки вже натягли неймовірну кількість банок із консервацією. Місто живе – малесеньким Богданом, якому сьогодні виповнилося дев’ять днів. Тоненька та юна мама народила Богдана вже під час вторгнення, у підвалі 7-го пологового будинку. А тепер Богдан із мамою живе на станції метро та «гуляє» у колясці по платформі. Він морщиться і посміхається уві сні. Йому організовують навіть щоденне купання у теплій воді. Про нього знають уже всі у місті, здається. Я ніколи не пробачу росіянам «гуляння» цієї крихти в метро та втомлений страх в очах його дівчинки-мами. Я ніколи не пробачу росіянам моє зруйноване Місто!
Мої друзі потроху їдуть на захід. Хтось затримується (і затримається) у Полтаві, Львові, Івано-Франківську. Хтось поки що знайшов притулок у Дніпрі, де дивно тихо… Хтось рушить далі – у Польщу, за Польщу… Я знаю, що більшість із них повернеться. Я чую, як вони говорять про те, що їдуть – з болем та почуттям провини. Не треба, рідні! У чому ви винні?! Вас мені нема за що прощати, і Місту – нема за що! Ви тільки повертайтеся після Перемоги – ми тут усі будемо потрібні. І збережіть наших дітей, вони найпотрібніше! Я ніколи не пробачу росіянам цю провину, що звучить у голосах моїх ні в чому не винних друзів!
Я ніколи не думала, що так захоплюватимуся роботою харківських комунальників. Ці люди щодня здійснюють подвиг. Кожен будинок, знову підключений до електрики, водопостачання, тепла, – це подвиг. Вони роблять це під бомбами та обстрілами. Вони гинуть і зазнають поранень. Але роблять свою роботу – і Місто живе ними. Я ніколи не пробачу росіянам те, що ці абсолютно прості люди, які зовсім не належать до екстремальних професій, змушені наражати свої життя на небезпеку та працювати по 24 години на добу. Я не пробачу їм посіріле обличчя мера, якого я вибирала у якомусь минулому житті «від противного», а ось зараз – дуже поважаю.
Я вже сказала, що боюся літаків? Так ось один щойно збили наші над ХАЗом. І, схоже, що я вже менше боюся другого, котрий, сука, продовжує кружляти над моїм Містом і ось щойно скинув щось десь неподалік мене. І за сьогодні це – другий збитий! І я ніколи не пробачу росіянам того, що тішуся загибелллю їхніх льотчиків та тішуся, коли бачу їхні трупи – більше, ніж коли бачу їхніх полонених. Тому що всі ці хробаки молочно-воскової стиглості з печаткою олігофренії на пиках… їх навіть ненавидіти гидко. А зараз – просто в цей момент – їхній літак бомбардує центр, чутно дуже голосно й вікна відчиняє вибухова хвиля. І я ніколи не пробачу росіянам сьогоднішній масований наліт на моє Місто. І, насамкінець, у нас тут тепер є стингери та джевеліни. Ми впораємося. Хоча не знаю, чи зможу пробачити решту світу за наше досі незакрите небо.
Житимемо, люди! І все буде Україна! Слава Україні! Слава нації! Й смерть ворогам!
Марія Коротаєва, головний редактор Харків Times – з Facebook