Андрій Парамонов
У самому центрі Харкова, в колишній цитаделі його фортеці навпроти соборної Олександрівської дзвіниці, у сквері, стоїть монумент Героям, які поклали голови за незалежність і свободу України. Для центральної частини міста цей сквер — приємне і доволі затишне місце. Його розміри та сама наявність такої пишної зеленої зони в осерді колишньої фортеці дивують. Але так було не завжди.
Після побудови дерев’яної цитаделі фортеці на цьому місці спорудили воєводський двір. Тут розміщувався не тільки будинок воєводи, але й служби: конюшня, сараї, кухня, лазня, пороховий льох, комори для запасу солі та хліба. Весь воєводський двір було оточено парканом, біля воріт якийсь час стояли дві гармати. І це незважаючи на той факт, що гарнізон фортеці складався зі служилих людей. 1692 року розпочали зведення нового будинку для воєводи, оскільки старий був затісним.
Після скасування воєводського управління у 1702 році фортеця повністю перейшла під контроль харківського полковника, котрим на той час був Федір Григорович Донець-Захаржевський. Будинок воєводи, як і весь двір, перейшов до управління полковника Харківського полку. Полковники у 1702-1714 роках Федір Донець, Федір Шидловський, Лаврентій Шидловський, Прокопій Куликовський відвідували будинок воєводи задля вирішення справ, приймали в ньому різних значущих осіб. А коли у 1714 році полковником став Григорій Семенович Афанасьєв (Квітка), він узяв будинок у свою власність і оселився в ньому, оскільки раніше свого дворового місця в Харкові не мав. Пожежа 3 травня 1733 року знищила колишнє воєводське подвір’я. У жовтні 1734 року помер і полковник Григорій Квітка.
Новий будинок до його смерті поставити не встигли. Успадкував це дворове місце валківський сотник, а з 1737 року ізюмський полковник Іван Григорович Квітка, який спочатку використовував його для комерції. Тут було побудовано торговий ряд з лавками, а всередині двору — комори для товарів. Після смерті Івана Квітки 1751 року його нащадки продали подвір’я майору Олександру Андрійовичу Дуніну, власнику Старої Водолаги. Від нього колишнє воєводське подвір’я успадкувала дружина полковника Анастасія Петрівна Дуніна, донька генерал-аншефа графа Петра Антоновича Девієр. За Дуніних на подвір’ї стояв старий дерев’яний будинок на чотири покої, але вже у 1770-і роки згадана Анастасія Дуніна живе у власному маєтку на Залопані біля Благовіщенської церкви, а її подвір’я навпроти собору стоїть порожнім, хоча вона і планувала побудувати там муровані торгові ряди.
Навесні 1785 року в Харкові було вирішено розпочати спорудження комплексу присутствених місць, для якого обрали територію навпроти Успенського собору. Проєкт будівлі надіслав зі столиці його автор Д. Кваренгі, і як тільки його отримали, розпочали процес купівлі дворових місць, щоби взятися до будівництва. Найбільше з них належало саме вдові Дуніній, і вона забажала за нього 7000 рублів. У місцевій казенній палаті такою сумою були приголомшені. В ті часи один квадратний сажень землі коштував 1 рубль, подвір’я Дуніної складало приблизно 970 сажнів, тобто мало коштувати до 1000 рублів. Генерал-губернатор Василь Чертков тоді писав до харківського віцегубернатора Івана Пашкова, щоби той умовив Дуніну прийняти державну оцінку землі, а якщо не вдасться, розпочинати будівництво без дозволу власниці. Оцінка між тим склала 2500 рублів, чим Дуніна лишилась задоволена, хоча і просила накинути ще 500.
У липні 1786 року на землі, викупленій в Дуніної та священника Моренкова, заклали фундамент присутствених місць, а до осені зробили перший поверх споруди. Будівництво планували завершити у 1790 році із затратами 90 тисяч рублів. Наступного 1787 року виклали два поверхи, але в цілому закінчити величезну будівлю не вдалось. Триповерховий будинок сягав у довжину 90 м. До центрального корпусу із колонними портиками та куполом по центру з західного і східного боку півколом зліва і справа прилягали бічні крила. У 1788 році будівництво призупинили, оскільки держава дуже витрачалася на війну. Третій поверх не закінчили станом ще на 1797 рік, але уряд імператора Павла I вже наполягав на завершенні довгобуду. Тим часом вартість робіт уже зросла до 139 тисяч рублів. І все одно з будівництвом у павлівські часи так і не справилися.
Ситуація з губернськими установами ускладнювалась тим, що вони перебували в орендованих, часто старих, дерев’яних будинках. А службовці установ, уже переміщених до нового корпусу, потерпали не тільки від нескінченних доробок і ремонту приміщень, але й від не дуже вдалого планування і тісноти кімнат. Дуже скрутно було й з опаленням: 56 печей у приміщеннях потребували постійного обслуговування.
1803 року проєкт третього поверху змінили: відмовились від центрального куполу, тим самим зменшивши витрати на 15,5 тисяч рублів. Закінчити будівлю вдалось тільки 1808 року, але внутрішні роботи ще тривали. Подекуди регулярно проводили ремонт, оскільки в приміщення затікала вода.
На першому поверсі розмістили палату карного суду, повітовий суд, земський суд, цивільну палату, совісний суд, повітове казначейство. На другому — губернське правління, казенну палату, канцелярію прокурора та приказ громадського піклування.
Будівлю спробували перепланувати і додати третій поверх за проєктом губернського архітектора Федора Данилова у 1844 році. Але потім відмовились знову ж таки через відсутність вільних грошей. Новий проєкт перебудови розробив 1850 року інженер-підполковник Петровський. Згідно з ним будівля набула форму прямокутника. Підряд на роботи взяли харківські купці 1-ї гільдії Андріяне Лукін та Василь Єліокін. Кошторис містив багато проблемних моментів: наприклад, уважалось, що дерево зі старої будівлі можна використати знову, але в цьому випадку виявилось, що багато балок погнили, а в деяких місцях їх взагалі не було; крокви з сукуватого липового дерева теж не годилися. Фундамент довелося робити глибшим, ніж планувалось за проєктом. Пізніше, коли виводили стіни, генерал-губернатор Сергій Кокошкін неодноразово давав наказ підрядникам розібрати й викласти їх по-новому, і таким чином ущент розорив купця Василя Єліокіна. Будівля була закінчена у 1854 році, а внутрішні роботи — у 1856-му. Ще один раз її перебудовували всередині у 1910-1911 роках, тоді ж на фасаді з’явився державний герб.
У 1917 році в будівлі присутствених місць розміщувались перший виконком Харківської ради робітничих та солдатських депутатів, міський штаб Червоної гвардії, з 1920 року — Харківський губернський комітет КП(б)У, губвиконком та інші установи. 1932 року будівлю реконструювали за проєктом Олексія Тація та Олександра Касьянова і в ньому розмістився Будинок Червоної армії. Будівля постраждала під час вуличних боїв протягом жовтня 1941 року, потім березня 1943-го. Декілька влучань авіабомб довели його до стану руїн. Після Другої світової війни будівлю просто розібрали. У 1954 році тут облаштували сквер, а через три роки за проєктом Л. В. Гурової відкрили пам’ятник борцям Жовтневої революції. Нині він перейменований на честь Героїв, котрі поклали голови за незалежність і свободу України.