Театр як дзеркало української революції або Вибір без вибору

Фото: Харків Times

На засіданні конкурсної комісії Харківської обласної ради з вибору керівника комунального підприємства «Харківський академічний російський драматичний театр імені А. С. Пушкіна», що відбулися 4 серпня, переможцем конкурсу був визнаний перший заступник директора цього театру, в минулому – генерал-майор ДСНС Анатолій Винник.

Про це Харків Times стало відомо з повідомлення на сайті Харківської обласної ради.

Сам новообраний директор очевидно був не те, щоб дуже радий обранню, хоча й заявив, що із театром «зріднився» ще відтоді, коли розслідував пожежу, яка знищила будівлю театру Пушкіна у далекому 1978 році. Та й потім Винник не стояв осторонь долі театру російської драми у Харкові – в 1998-2002 роках, перебуваючи на посаді заступника голови облради, займався відновленням будівлі, а з 2017 року – і взагалі працював у театрі спочатку начальником служби безпеки, а потім і заступником директора.

Слухаючи його виступ на конкурсній комісії, нескладно було зрозуміти, що виразних планів ані на найближчий рік, ані тим більше на п’ять років директорства Анатолій Іванович, по суті, не має. Революції в театрі влаштовувати не збирається, має намір користуватися напрацюваннями колишнього директора Сергія Бичка, якого явно поважає. Більш-менш розбирається у театральному господарстві. Але головне – до театру ставиться зі щирою зацікавленістю, переживає за його долю та готовий зробити все від нього залежне для виправлення непростої ситуації. Можливо, саме щирість і непідробне хвилювання кандидата Винника й схилили терези комісії на його користь. Хоча «презентацією планів» на рік, а тим більше на п’ять років його виступ назвати не можна.

Крім Винника, на посаду директора театру Пушкіна претендували ще два діючих співробітника театру: ще одна замдиректора, на цей раз – з роботи із глядачем – Наталя Мисенко та головний бухгалтер Олена Ткаченко.

Справедливості заради, слід зазначити, що на «презентацію» найбільше був схожим виступ Мисенко, хоча й вона, по суті, відбулася загальними фразами про те, що має намір будувати «сучасний успішний європейський театр, туристичний магніт Харківщини, з безумовно високим рівнем управління, вистави якого стверджують загальнолюдські духовні цінності, сприяють інтелектуальному розвитку всіх (це особливо підкреслювалося) верств населення і реалізують духовний потенціал людей». Ну, ви ж зрозуміли, так?

Виступ же третьої претендентки на директорське крісло звівся швидше до самопрезентації та рапорту про виконану головним бухгалтером на своєму посту невтомну роботу в ім’я та на благо.

Всі три претенденти висловлювали надію на пошук «спонсорів» та «інвесторів» для театру переважно серед «меценатів», всі обіцяли «підвищити відвідуваність вистав» за рахунок роботи з глядачами й правильного підходу до репертуарної політики. Всі погоджувалися, що театру в умовах, які склалися, необхідна художня рада, та й наглядова не завадила б… Всі виразно відстоювали «останнє слово» директора театру в питанні репертуарної політики та іншої творчості. Втім, якраз творчість на засіданні комісії явно виносилася за дужки.

Лесь Курбас колись вважав театр «початком мистецтва світу», а митцем – «того, хто у відчуванні творчому сильніший від існуючих категорій». «Так то ж Курбас!» – скажете ви. А тут у нас мова про «потреби населення у театральному мистецтві», про «заповнюваність залу», про покриття покрівлі будівлі та вхідну групу кінець кінцем. З восьми присутніх на засіданні членів конкурсної комісії до мистецтва відношення має рівно половина – голова комісії Ігор Арнаутов (директор «Харківського Будинку актора імені Леся Сердюка»), Олег Орищенко (гендиректор і художній керівник Харківського національного академічного театру опери та балету імені М. В. Лисенко), Сергій Лістунов (провідний майстер сцени Харківського державного академічного українського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка) та Людмила Чечіна (голова правління громадської організації «Союз народних митців Харківського району Харківської області»). Решта ж члени комісії до мистецтва мають приблизно таке ж відношення, як морська свинка до моря й свинок: Віталій Гагарін (депутат облради, голова постійної комісії з питань молодіжної політики, культури, спорту та туризму, яку очолив, так би мовити, «з боку спорту», будучи тренером з таеквон-до), Олександр Мусієнко (член громадської організації «Центр нових перспектив»), Сергій Малишевський (член «Благодійного фонду сприяння правоохоронним органам у боротьбі зі злочинністю «Страж») і Юлія Коваленко (начальник управління правового забезпечення діяльності ради виконавчого апарату Харківської обласної ради).

І в усіх членів комісії було «розуміння», що далі зволікати з призначенням директора – вже не можна. Чому не можна, ніхто толком не озвучив, висловивши устами гендиректора ХНАТОБу лише неясну тривогу, мовляв, ось «вже другий конкурс проходе, і якщо зараз ми не приймемо якогось рішення, то ми, мабуть, забудемо про цей театр». Певно, найбільш адекватними виявилися у цій ситуації голова конкурсної комісії, який поскаржився на те, що у жодному театрі Харкова не знайшлося людини, готової взяти на себе відповідальність і очолити один з найстаріших театрів міста. А краще за всіх, на мій погляд, підсумки минулого конкурсу підвела Людмила Чечіна, яка чесно не голосувала за жодну із запропонованих кандидатур. «Я тут не бачу директора театру, – сказала вона. – Бачу заступника директора з господарчої діяльності, бачу головного бухгалтера, бачу заступника директора з роботи із глядачем. А от взагалі – не бачу».

Ось так і сталося, що у Харкові, що колись, у давнину, вважався «столицею театральної провінції», пізніше став містом, де Лесь Курбас поставив свої зоряні вистави, що увійшли в історію, місті, з яким пов’язані імена, які склали славу й гордість української сцени, – від Гната Юри до Леся Сердюка, від Івана Мар’яненка – до Леоніда Тарабаринова й Володимира Маляра, що у цьому самому місті один з найстаріших драматичних театрів очолив нехай і небайдужий, але … пожежний генерал.

Взагалі з часу скандального відходу з посади директора Сергія Бичко, який очолював театр п’ять років і якого «прокотили» на сесії облради, хоч він і виграв конкурс у березні, облрада вже віддавала «пальму першості» й Наталії Мисенко, яка очолювала театр після відходу директора, й Олені Ткаченко, яку в травні мала намір підтримувати профільна комісія. Вельми цікаво також, що у сучасній Україні колектив театру в призначенні директора повністю винесений за дужки, як і спостерігачі від театральної та іншої громадськості – бути присутнім можуть (і були присутні числом 3 (три) людини), а ось права голосу або хоча б зауваження не мають. Якийсь, далебі, кріпосний театр виходить!

У цьому можна бачити іронію та віяння часу – кінець кінцем, в Україні все стрімко міліє: й ідеали недавньої революції, й інститут президентства, й губернатори, що майже непомітно змінюють одне одного та свято вірять у горезвісні «16 з половиною тищ» акторських зарплат. Й абсолютно незрозуміло, хто тепер буде підписувати контракт із Винником від імені області – адже голова облради днями звинувачений у мільйонному хабарі й тільки-но вийшов під заставу. Але доля українського театру взагалі, театру Пушкіна зокрема і конкретного конкурсу – це дуже яскравий символ того, що в країні відбувається з такими тонкими, з такими крихкими, з такими неочевидно необхідними поняттями, як культура й мистецтво. Вони стають не потрібні нікому. Ані народним обранцям всіх розмірів, більшість з яких у театрі якщо й бували, то – вперше і востаннє – у шкільному культпоході. А більшість з решти меншості – максимум відвідувала гучні, переважно скандальні прем’єри у столичних театрах та/або особливо «престижні» гастролі (ну, знаєте, ті, де квитки «танцюють» від декількох тисяч, а місцевий «бомонд» може нарешті провітрити смокінги, діаманти й сукні «від кутюр»). Не потрібні вони і людям похилого віку, які втратили смак до життя у повсякденних турботах, хворобах і спробах розібратися, чому ж раніше все було так славно, а тепер стало так страшно. Не потрібні вони й молоді, просто не вихованої на цих самих культурі й мистецтві, що верхом театрального видовища вважає у кращому випадку вдале шоу по телевізору, а то й просто концерт улюбленої групи. Поклавши руку на серце, скажіть, яку таку хвилю протестів викликав розгром войовничою сірістю спочатку «Довженко-центру», а потім – і Українського культурного фонду?

Так, працівники харківських театрів навесні провели кілька акцій, протестуючи проти невиплат зарплат, урізання фінансування й хамської заяви голови ОДА про все ті ж «16 з половиною тищ». І що? Грошей підкинули, гостроту проблеми трохи притупили. Кажуть, гроші знайшли шляхом відбирання коштів у працівників бібліотек – ті, мовляв, і зовсім безсловесні (може, й брешуть чутки, але схоже на правду). А при цьому в нас же війна, в нас боротьба із пандемією, в нас один по одному множаться політичні та хабарні скандали … І в будь-який незрозумілій … вибачте, в будь-який «грошово обмеженій» ситуації влада – хоч виборна, хоч призначена – звично запускає руки у кишеню культури й мистецтва. А все, що не відповідає невимогливому смаку не надто освіченої більшості, знищується, розоряється, закопується під асфальт. Чи варто у цій парадигмі дивуватися тому, що ніхто з людей мистецтва не рветься очолити театр? Ось тільки той же Лесь Курбас колись говорив: «Коли ми принижуємо наші вимоги до того, що ми можемо в наших обставинах, то це не дасть ніякого прогресу».

Марія Коротаєва