Не встигли злегка влягтися вітри й хвилі президентських передвиборчих кампаній і парадоксальних українських виборів, не встиг набрати обертів черговий харківський скандал із ритуальними танцями навколо сумнозвісного радянського маршала, як Україну потрясла звістка про загибель у Переяславі п’ятирічного хлопчика від кулі п’яного полісмена.
Світловолосий та синьоокий ангел Кирило дивиться на нас із перших шпальт газет та інтернет-сайтів, зі сторінок Facebook’а, з плакатів протестних акцій біля стін управлінь поліції. У суспільній свідомості образ сучасного українського поліцейського міцно асоціюється зі старшим сержантом Володимиром Петровцем і лейтенантом Іваном Приходьком. Вже звично небайдужі громадяни та активісти вимагають відставки “всіх причетних” – від міністра до начальника місцевого відділення поліції. І горять свічки, і несуть до управлінь поліції портрети ангела, іграшки та квіти …
Я не схильна виправдовувати ані міністра, ані начальника Нацполіціі, ані начальника відділення (хоча він, кажуть, взагалі людина на своєму місці нова й поки що у покриванні підлеглих не помічена). Я просто хочу, щоб кожен з нас, хто виходить сьогодні на протести, чітко усвідомлював, що в різній мірі, але смерть ясноокого ангела – на нашій спільній совісті. Тому що всі ми це допустили.
Ви пам’ятаєте, як все починалося? Ну, всі ці красиві хлопчики й дівчатка у новенькій, з голочки формі на новеньких автомобілях, всі ці “селфі з копами”, громадські працівники й журналісти у комісіях з відбору до “нової поліції” та вся інша красота, пам’ятаєте? А хто пам’ятає, як майже одразу ж виявилося практично неможливим взяти й позвільняти цих, які “з колишніх”, які “мусора продажні” та “ганьба правоохоронної системи”? Неможливим, тому що розпочата реформа миттєво загальмувала через недосконалість законодавства, порочність існуючої судової системи та глухе небажання українського парламенту не тільки забезпечити реформу законодавчою базою, а й просто виділяти додаткові (а часом і хоч які-небудь) кошти на поліцію. І ось тут наше громадянське суспільство виявилося дивно беззубим, пасивним й недалекоглядним.
Давайте будемо чесними, перші кроки реформи були зроблені в основному за рахунок західних донорів. Коли приплив цих коштів дещо вичерпався (ну, не може ж західний платник податків всерйоз годувати поліцію нехай і небагатої, але суверенної країни!), реформи почали пробуксовувати. Це – тільки про один з аспектів “матеріальної сторони питання”. А є ж і нематеріальні аспекти. Адже більшість з нас не звертала увагу на те, що до правоохоронної системи тихою сапою, за рішенням судів поверталися “вичищені” з неї “перевертні в погонах”. Нас не цікавило, що командувати прекрасними хлопчиками й дівчатками з палаючими очима ставили незрозуміло кого – від “перевірених старих кадрів” – до чиїхось синків-дочок-дивних особистостей, які періодично вилітали з поліції то за водіння у нетверезому вигляді, то за кричущу некомпетентність, то взагалі за хабарі. Нас не цікавило, що зміна у нових поліцейських тривала насправді більше 12 годин, а, наприклад, у Харкові в них не було навіть нормальних кімнат для відпочинку у величезній чотириповерховій будівлі Управління патрульної поліції міста. Кабінети у начальства – були, а кімнат відпочинку особового складу – не було. Ми тільки роздратовано фіксували, що почастішали аварії поліцейських “пріусів”, не замислюючись, що для безаварійного водіння потрібні не виснажені водії та не звичайні права, а курс екстремального водіння, якого для поліцейських ніхто навіть не запланував. А пам’ятаєте, адже ми спочатку обурювалися у Facebook’у, коли нові поліцейські скаржилися на неможливість працювати зі “старими”, що як і раніше сиділи по райвідділах та зводили нанівець усі зусилля хлопчиків і дівчаток. Ми обурювалися бездіяльністю, а часом і відверто протиправними діями судів, що розвалювали справи. Але обурювалися – все в тому ж Facebook’у, зовсім не виходячи на акції протесту.
А Верховна Рада продовжувала ігнорувати вимоги про виділення коштів, зарубіжні донори продовжували згортати фінансування української поліцейської реформи, зарплати патрульних, що здавалися такими привабливими в 2015 році, стрімко втрачали свою привабливість, биті “пріуси” відтягали на штрафмайданчики і не замінювали новими, кількість патрулів на вулицях зменшувалася. А “небайдужа громадськість” мало не із захопленням ( “а! ну ми ж казали!”) смакувала все в тому ж Facebook’у випадки вимагання хабарів вже цілком “новими” поліцейськими.
І очі у хлопчиків та дівчаток поступово згасли, з правоохоронних органів почався відтік кадрів, а приплив таких значно зменшився. Навіть за даними Нацполіціі на грудень минулого, 2018 року недобір підрозділів Департаменту патрульної поліції становив понад 3,3 тисяч осіб. Експерти вважають цю цифру заниженою приблизно в півтора-два рази.
Українське суспільство, найбільш активна його частина просто упустила реформу поліції з поля свого зору, фокусуючи це поле лише на випадках прояву негативних тенденцій. Українське суспільство, вимагаючи змін від міністра МВС та поліцейського начальства, не потребуватиме їх від парламенту або президента країни. Українське суспільство не вийшло на протести ані до Верховної Ради, ані до Кабміну, ані до Адміністрації президента з вимогою достатнього фінансування поліції, справжньої люстрації або дійсної судової реформи.
Сьогодні суспільство готове кричати “вбивці!” будь-якій людині у поліцейській формі. Але мені хотілося б знати, крикнули б це, наприклад, ті 19 мешканців селища Солоницівка, яких 17 лютого врятував молодший інспектор фізичної охорони батальйону №1 Управління поліції охорони області Сергій Каріков? Це він зумів зупинити на Полтавському шляху некерований автобус із непритомним водієм. Він – теж “вбивця”? І, до речі, хто про нього знає і хто пам’ятає його ім’я? А хто знає імена поліцейських, які вчора шукали неіснуючу вибухівку не багато-ні мало на 31 “замінованому” об’єкті Харкова? І це ж тільки за вчорашній день.
Я ні в якій мірі не знімаю відповідальності ані з міністра Авакова, ані з начальника Нацполіціі Князєва, ані з начальника поліції Київської області Ценова, який заявив про відставку та попросив відправити його на фронт. Але я не можу зняти відповідальність і з себе, і з усього суспільства – це ми допустили загибель п’ятирічного Кирила Тлялова, коли зрадили тих, хто повірив у реформу та прийшов до поліції дійсно служити й захищати.
Марія Коротаєва
