Моя історія правдива, в ній все, як є – Аліна Паш

Фото: София Митина / ХарківTimes

В рамках першого етапу проекту “Ліга освіченої молоді”, що проходить за підтримки фонду Олександра Грановського, студенти різних харківських вишів продовжують дізнаватися історію розвитку та успіху відомих людей. І ставити їм будь-які питання. На третій день проекту перед студентами виступила фіналістка шостого сезону телевізійного проекту “Ікс-фактор”, хіп-хоп співачка Аліна Паш. Цього року артистка перемогла у номінації “Найкращий хіт у жанрі хіп-хоп” музичної премії Yumi.

Перед виступом Паш поділилася з кореспондентом ХарківTimes своїми враженнями, думками та переживаннями:

Мені насправді приємно сьогодні виступати. Для мене така практика вперше, і я трохи нервую. Погодилась мабуть тому, що за свої 25 років і за сім років в нашій столиці, яка трошки така… буває складна зі своїми реаліями, у мене назбиралося, що сказати. Мій шлях, він натуральний, я нічого не приховую. Я вірю, що люди, які відчувають мій вайп, відчувають, що моя історія правдива – в ній немає якоюсь продюсерської продуманої теми, тобто все як є. І мабуть, ця натуральність якось людей надихає. У своїй творчості я багато де звертаюсь саме до цього нового покоління, так би мовити, – до молодих людей, до моїх ровесників, до трошки молодших, або взагалі до малих. Я звертаюсь до них з якимись пережитими – болісними, чи щасливими – штуками, і хочеться цим всім ділитись, хочеться ділитися тим, що є по-справжньому, і вони це можуть побачити через мої очі.

Чого ви особисто очікуєте від цього першого у такому форматі виступу? Чого вам хотілося б, можливо, для себе?

Дуже хочеться надихнути сьогодні студентів. Я знаю, що є дуже багато людей, особливо в такому віці, які часом не вірять у себе, і це момент досить такий важливий. Я досі пригадую: у віці 18 років, наприклад, у мене було дуже багато питань у голові, на які я не могла знаходити відповіді. І тільки ось ці люди, які вміють генерувати енергію і віддавати її, справді надихали. І в мене були в житті люди, які вміли одним реченням поміняти мою долю. Тому якщо в мені вдасться хоча б трішки зрушити курс людей у кращий бік – я буду щаслива.

Тут багато молодих людей, у яких є бажання, мрії, є мета, але багато хто боїться невдачі. Якщо казати про музику – то є дійсно талановиті люді, але вони бояться навіть подати анкету на якесь музичне шоу типу “Х-фактор”, не те що пройти кастинг. Як зробити цей перший крок?

Страх – це один з тих дядечків, які нам заважають. Заважають робити по-справжньому великі досягнення і насправді в мене було багато моментів, коли мені приходилось через мою сором’язливість проходити все, беручі іншу частину себе: такий маленький танк, як я це собі називаю. Це частина мамина, вона в мене така дуже пробивна, і я завжди, коли мені треба було йти на абордаж, пригадувала маму, яка каже “Йди! Давай, все получиться!” Це така, начебто, випадкова фраза, але вона лунає в голові – і тоді просто йдеш крізь страх.

А який у вас був, або є такий величезний страх? Можливо саме музика, чи спів вам допомогли його якось побороти?

Так, я колись дуже боялась темряви. Я не могла нормально навіть подеколи піти в іншу частину дому, тому що я дуже боялась темряви. Після смерті дідуся, мені здавалося, що за мною ходять духи. Не саме дідусь, а є така річ, як смерть. Вона до мене доторкнулася в шість років і, звісно, я тоді була досить таки чутлива. І от я кілька років не могла собі дозволити якось спокійною бути при темряві. І пригадую саме момент, коли я покінчила з тим усім – коли я йшла в темряві, я почала наспівувати всілякі веселі пісні “ла-ла-трі-ру-тра-ля-ля” мені страшно і я співаю собі якусь дурацьку мелодію, і в мене страх почав проходити. От саме якось типу напролом ідеш і себе сам мотивуєш: “Все класно, все класно”.

То як вам вдалося переступити через себе, коли ви пішли на кастинг “Х-фактора”? Адже ви – невідома дівчинка, перед вами купа людей, експерти, конкуренти. Це ж дійсно страшно…

Якщо говорити там про “X-фактор”, то, мабуть, це було дуже спонтанно. Мені було дуже страшно, мене трухануло повністю: спітнілі руки, всі діла. Ну, так само наспівуючи собі якусь мелодію під ніс, я думала: “Та бляха муха, та що є того життя? Треба от взяти і зробити це, тому що далі буду по-любому жаліти, якщо це не зроблю”. Я була останньою і розуміла, що після мене – все, конкурсантів вже немає, вони втомлені. І я иам сіла на стіл, потім – на крісло… я вже відчувала: “гулять – так гулять”, як то кажуть.

В залі, напевно, є люди, для яких ви такий собі взірець: вони бачать вас тільки на екранах телевізору і ви – щось таке недосяжне. Наскільки важливо, на вашу думку, щоб кумир, так би мовити, мотивував своїх фанатів, молодь? От якби вам хтось із тих людей, на яких ви дивилися, як на ідолів, колись сказав: “давай, ти можеш”, – це якось вплинуло б?

Якщо б до мене підійшла Бейонсе та сказала б: “Мала, давай, гарцуй-гарцуй, воно всьо получиться! Ламай стереотипи! Всьо получиться навіть в Україні, де не працює ще нормально авторське право, і ти не дістаєш свої гроші нормально з того, що ти постиш музику, вкладаєш в неї в рази більше, ніж ти заробляєш і, в принципі, це не прибутковий бізнес взагалі. Все одно роби це”, – то я б, мабуть, сльозу пустила й після цього одразу побігла б на хореографію і на вокал. Це важливо, такі люди мають особливу енергію. Я впевнена, що там, де Бейонсе проходить, – там навкруг неї є атмосфера. Є такі люди, які наповнюють собою стіни взагалі, не важливо, в якій кімнаті вони є. У них така сильна-сильна енергетика. І вони от своїм поглядом, своїм маленьким жестом, теплим словом можуть насправді наповнити. І я так пригадую, нещодавно такою жінкою для мене стала Ніна Матвієнко, з якою ми бачились на записах до кліпу “Падло”, що ми його заспівали з alyona alyona. У нас авторський текст говорила Ніна Матвієнко. Я її зустрічала, проводила до студії, розмовляла з нею. І от від неї іде така енергія – сильна, жіноча, мудра, милосердна – і мене такі люди дуже надихають. І вона мені сказала такі кльові речі: сказала, що їй подобається відео: “Клас, я в тебе вірю, ти така пташка яскрава, на яку приємно дивитися, а ще й приємно слухати”, – і це було якось так кльово… Приємно було це чути! І після цього у тебе так аж долоні горять!

Співати українською останнім часом – це такий собі тренд. По-перше, через квоти, а по-друге, – через те, зщо в українців стрімко зросла національна свідомість. Ви завжди співали саме українською?

Я завжди спілкувалася українською. Я добре володію російською, добре володію англійською, вчу іспанську та французьку. Я люблю мови. Вони мені дуже подобаються, взагалі. Поліглотам я, звісно, заздрю, не так все воно просто. Якби було трошки в мене як то кажуть “упорства”… Але є моменти хороші, тобто англійською я добре володію, можу спокійно спілкуватись, з моїм хлопцем йде комунікація англійською вже два з половиною роки. А Українська – це прикольно, тому що я себе в ній почуваю в своїй тарілці, і я знаю, що я можу сказати будь-яке слово хоч як красиво, можу речення подати гарно, тому що це – моя рідна мова, якою я розмовляла з дитинства. У мене батько український філолог, тому майстерність слова завжди була в сім’ї. Але у той же час був діалект. В якийсь момент появився суржик, який теж є частиною, як мені здається, українського діалекту. Хтось дуже засуджує за цей суржик, а я розумію, що це мова народу і, в принципі, ти нікуди від цього не дінешся, просто треба це нормально сприймати. Мені приємно говорити красивою українською, яка зустрічається на центральній Україні, на Львівщині. Це красиво, приємно чути просто. Це така літературна мова. Але насправді будь-яка мова прекрасна, якщо ти чесний до себе.

Ось ця тенденція такої “повальної українізації” музики, телебачення, шоу-бізнесу взагалі – це, на вашу думку, добре, чи немає значення, якою мовою людина розмовляє, або ж співає, якщо робить це гарно й щиро?

У нас квоти починались від 15 відсотків, потім – 25, потім – 35 на радіо саме. То я пригадую ситуацію у Франції, коли їх ввели – 70% на радіо. Подивиться, яка сцена у французів. Якщо вважати нашу стару територію Українську – а я її до сих пір такою вважаю, яка карта була дитинстві – так і є – то у нас із Францією майже однакові по площі країни. Великі, з великими містами, як Харків, наприклад. Франція абсолютно величезна самодостатня сцена. Шкода, що ми ще не доросли до неї, але я впевнена, що у нас є перспективи на це і у нас є класна історія, куди я в принципі і копаю, щоб Україна не була “з віночком і вишиваночкою”. Дуже скупо сказати, що це Україна. Нє, це не вона, Україна – це трошки глибше Україні треба часом признавати свої помилочки, також признавати свої слабкі сторони, це також нормально. У нас, конєчно, люблять себе тільки похвалити, або поридати. Це неправильно, мені здається. Треба просто приймати себе якими ми є. Бути чесними перед собою і бути чесними перед своїми близькими – і тоді, мені здається, відразу механізм почне запускатися краще.

Щодо українізації, я вважаю, що людина, живучі на українській території з такою глибинною і великою історією, якщо ти свідома людина, – ти пошарпаєшся трошки в книгах і зрозумієш, що все таки так, це не була Малоросія, це була завжди Україна і появилась спочатку Київська Русь. То кльово знати свою мову та ще коли вона так мелодійно й гарно звучить. Як я казала, бути поліглотом – круто. Круто знати кілька мов і не цуратися інших. Ми взагалі українці, камон! Треба признати, що нам пощастило, адже ми розуміємо та можемо говорити українською, ми розуміємо білорусів, ми можемо розмовляти російською, ми можемо розуміти трошки… Наприклад, я розумію поляків, румунів, словаків, тому що я знаю діалект, а знання мови – це взагалі мудрість, це комунікація. Ми – центр Європи. Бо насправді географічний центр Європи міститься на Закарпатті, у селі Ділове. Ось і вся відповідь. Ми можемо собі дозволити розмовляти кількома мовами, і будемо від цього тільки розумніші.

Студентам Паш також розповіла про головні, ні її думку, аспекти у становленні себе: “поплач, але витри соплі”, “робити, що хочеш – це не дорівнює не робити, чого не хочеш”, “роби з любов’ю”, “згадай своє дитинство”, “не звертай з дороги”, “ділись світлом”, “практикуй чесний обмін”, “думай, що тебе робить тобою”.

На наступний етап проекту “ЛОМ” потраплять лише 400 студентів, які записали найкращі відеозвернення із хештегом #напроЛОМ. Студенти мають записати звернення якби від себе майбутнього до себе теперішнього: що потрібно робити, із ким знайомитись та де бути, аби досягти своєї мети. Наступний етап буде проходити на базі відпочинку за містом. Там ті, хто пройшов, також матимуть можливість поспілкуватися вже з іншими спікерами та тренерами. А на останній етап потраплять тільки ті студенти, які зроблять найкращі соціальні проекти. Проект проходить за підтримкою фонду Олександра Грановського, й ті 30 студентів, які виконають всі завдання, потраплять до найкрупніших компанії України на практику. А після її проходження – зможуть піти туди працювати, якщо відповідатимуть вимогам роботодавця.

Софія Мітіна