Про Льошку Пугачова

6 квітня, у день його 90-річчя, я хочу згадати кумира мого дитинства й молодості, надзвичайно талановитої людини Леоніда Пугачова (1929-1986) – Льошки, як поголовно всі знайомі, від малого до великого, його називали, – актора, художника, барда, який виконував під гітару пісні, написані ним на вірші своїх друзів – Бориса Чичибабіна, Олександра Черевченко, Марлени Рахліної, Юлія Даніеля, Аркадія Філатова, Володимира Мотрича.

Вперше він з’явився у нас вдома наприкінці 50-х – молодий, яскравий, красивий, ексцентричний, блискуче дотепний. Все моє дитинство, юність, молодість пройшли під знаком Льошки, який заповнив увесь простір очікуванням зустрічей з ним. Час ділився на очікування нової зустрічі й саму зустріч. Благо, вони були частими. Тепер мені здається, що він ніколи не приходив без гітари. А якщо раптом без – ми десь поруч позичали гітару на вечір. А потім гітара вже й у мене з’явилася.

Співав він не тільки друзів. Пам’ятаю багато українських пісень у його чудовому виконанні. Робив пісні на вірші латиноамериканських поетів. Чудово співав блатні пісні. А як він співав “колядників” на слова Олексія Костянтиновича Толстого! Серце завмирало й кудись провалювалося, по спині безперервно бігали мурашки.

Спускается солнце за степи,
Вдали золотится ковыль,
Колодников звонкие цепи
Взметают дорожную пыль.
Динь-бом, динь-бом, –
Слышен звон кандальный.
Динь-бом, динь-бом, –
Путь сибирский дальний.
Динь-бом, динь-бом, –
Слышно там и тут:
Нашего товарища
На каторгу ведут.

А оскільки на каторгу вели постійно, то пісня в усі роки брала за душу, кожен раз слухалася як нова, сьогоднішня. Досі його глибокий красивий баритон звучить у мені. Саме від нього я почув вперше про багатьох наших каторжан та загиблих. Він багато знав, багато читав, зібрав чудову бібліотеку.

Він взагалі багато зі мною возився. Навчив мене пити горілку, вив’язувати краватку. З 14 років став приходити до мене на день народження й співати моїм гостям, і це було святом для всіх! Коли мені лікарі веліли ходити з палицею, він сказав: “Хіба із цим можна ходити ?!”. І притяг елегантну чорну тростину з паленого бука, йому її вирізали під час зйомок фільму “На війні як на війні”, коли він поламав ногу, впавши з танка. Битися нею було дуже зручно. Показав мені гімнастику для розробки стоп, після чого моя прооперована стопа стала такою сильною, що лікарі дивувалися…

І ще одну пісню у його виконанні всі обожнювали – студентську “Крамбамбулі”: з нею веселішали усі без винятку! Без “Колодників” та “Крамбамбулі” не обходився жоден його домашній концерт. І ще без “Красных помидоров” та “Махорки” Чичибабіна. Льошка завжди їх співав разом.

Я думаю, що Боря Чичибабін саме Льошці зобов’язаний своєю першою популярністю. Усі, хто знає про Бориса, хто мені попадався, спочатку чули пісні у Льошкиному виконанні – “Красные помидоры”, “Махорку”, “Смутное время”, “Паруса”, “Старик-добряк …”, “Вечером с получки”, “Клубится кладбищенский сумрак … ” – а вже потім дізнавалися, що це вірші Чичибабіна. Магнітофонний самвидав у ті роки розходився куди активніше, ніж паперовий.

Борис Чичибабін та Леонід Пугачов на дачі у Високому, початок 60-х

Цикл “Сонеты из альбома” склався так. Спочатку Льошка написав картинки. Потім Боря написав до них підписи у вигляді сонетів, щоправда, не до всіх. Потім Льошка зробив із цих сонетів пісні. Я давно задумав видати альбом Льошкинх картинок із підписами-сонетами й прикласти до нього диск із піснями. Все якось ніяк не зберемо…

“Мои стихи” Юліка Даніеля приїхали з табору, з Потьми. Там були такі рядки:

И не уйти, не скрыться нипочем
От этих буден.
Их петь не будет Лешка Пугачев,
А может будет?

Звичайно, Льошка зробив пісню й співав її всюди. І ще чудову “Вспоминайте меня…” І ще прекрасний зразок даніелевского гумору – “Мі вістроились все в одну шеренгу…”, це вже був цілий спектакль! Але більше – ні! Льошка, чому ти не робиш пісні на інші вірші Юлика? – питаю. – Та тому що їх Костя Бабицький співає – не маю права!

З цієї ж причини він на мамині вірші зробив тільки “Дорогу” – інші вірші, каже, – все Шмерін репертуар. Ще він співав “Пісню про пісню”, але її став співати також Петя Старчик, і Льошка припинив.

Талановита людина талановита в усьому! Художник Льошка Пугачов не менше цікавий, ніж автор пісень і співак. Коли я вперше побачив Енді Уорхола, я ахнув: Льошка! Чи не вражаюче, що далеко один від одного, нічого один про одного не знаючи, два художника працювали в одній парадигмі й створили дуже схожий світ? Вони навіть народилися й померли приблизно в один і той же час.

І актором Льошка був прекрасним. Я бачив кілька вистав з його участю у театрі музичної комедії і театрі імені Т. Г. Шевченка, й можу засвідчити. Але акторська його кар’єра не склалася. Однією з причин, я думаю, було небажання порушувати акторську етику – Льошка відмовлявся замінювати старих акторів у їхніх ролях, на вимогу адміністрації театру, без їхньої згоди. Інша – не вписувався він у задушливу атмосферу радянського театру без хороших вистав, але з численними сварками та інтригами. Наприкінці 70-х він покинув Харків та колесив російськими провінційними театрами Далекого Сходу й Сибіру – до самої своєї передчасної смерті.

Після його від’їзду ми, на жаль, не зустрічалися. Але ось бажання зробити альбом з його картинками та диск із піснями мене просто з’їдає. Це просто необхідно! Адже їх немає в Інтернеті, і сьогодні про них якщо і пам’ятають, то тільки старі друзі – нам просто повинно бути соромно.

Ось вірші моєї матері, написані після його смерті:

Памяти Лешки Пугачева

Лиде Пугачевой

Ну вот, такие пироги, такие чашки-ложки:
не написалось ни строки, когда не стало Лешки!
Ну, ни словечка не дал Бог: простите и поверьте:
невмоготу – свести итог житья его и смерти.
Не верю я, что он остыл, что он во тьме кромешной:
как будто где-то, полный сил, он есть, живой и грешный!
Куда-то тянутся следы за снежные террасы,
где он меж дружбы и вражды навеки затерялся…
И там стоит он за трудом, а не скучает, лежа,
и скоро мы к нему придем и скажем: “Здравствуй, Леша!”
Он там рисует и поет, любви на бедность подает,
и все покоя не дает душе своей крылатой…
Он горе водочкой запьет, тоску веревочкой завьет…
Придем – он скажет: “Ё-мое!”, как говорил когда-то.

Марлена Рахлина

Євген Захаров, “Права Людини в Україні”