Андрій Парамонов
Кожен харківець знає Тюринку: хтось у дитинстві купався у Тюринському ставку, хтось набирав тут знамениту воду «Харківську-2», але знайдеться безліч і тих, хто народився і жив саме в цих місцях. З роками цей куток вже не такий популярний: гори сміття застилають узбережжя ставка, та і сам він обмілів; вишка, з якої стрибали у водойму, завалилась; поржавіли та погнили інші конструкції; старі породи дерев загинули, береги заростають кленовим молодняком… Але так було не завжди.
Хто володів цими землями за часів існування Харківського слобідського полку, наразі невідомо. Власне, і назви Тюринка тоді не існувало — це був хутір Наумівський. Після ліквідації полкового устрою територія слобідських полків перетворилась на Слобідсько-Українську губернію, першим її губернатором став Євдоким Олексійович Щербінін. Маєтностей у нього в нашій губернії спочатку не було, але станом на 1767 рік ми бачимо, що він володіє хутором Наумівським. Скоріш за все, губернатор хотів побудувати тут маєток. Землі при хуторі додавалося обмаль — майже 41 десятина, але місцевість була чарівною! З-під гори потужно струменіла кристально чиста холоднюча і смачна вода. Від цього джерела наповнювався невеликий ставок, а далі до річки Харків бігла жвава протока.
Господар, вочевидь, хотів побудувати млин на ставку та винокурню біля джерела, але в Щербініна так нічого й не вийшло. При хуторі жили дві родини кріпаків, які займались хліборобством (здебільшого сіяли жито). Ґрунти тут були насамперед піщані або лугово-чорноземні. Невеличкий дров’яний вільховий ліс, поганенькі сінокоси — оце і все.
Після смерті Євдокима Щербініна у 1783 році його дружина продає маєток, покупцем став граф Іван Петрович Подгорічані. Єдине, що зробив новий хазяїн, — переселив селян із хутора Наумівського до свого маєтку в Богодухівський повіт, де вони і були записані по ревізії 1795 року. 1804 року в документах згаданий наступний власник — харківський купець Конон Дмитрович Беркос, саме він розпочав благоустрій маєтку. За часів Беркоса розширили став, проклали доріжки, розчистили ліс, насадили сад. А на косогорі, над криницею, він розпочав будівництво кам’яного дому та служб.
А як же сталось, що хутір Наумівський почали іменувати Тюринкою? Річ у тім, що на початку 1850-х років його придбав інспектор казенних училищ Харківського навчального округу дійсний статський радник Федір Леонтійович Тюрин (1801—1870-і), який вийшов у відставку з 1862 року і постійно мешкав у своєму маєтку — хуторі Наумов, він же Тюрин. Офіційно ті землі іменувались дачею Тюрина. Ця людина доволі цікава: він закінчив Імператорський університет, почав службу 1820 року в Слобідсько-Українській гімназії вчителем малювання, пізніше викладав математику. На 1833 рік він директор Херсонської гімназії, кавалер кількох орденів та власник відзнаки за бездоганну службу за XXXV років.
Навряд чи Ф. Л. Тюрин брався розвивати маєток, до якого з 1865 року вже впритул прилягали вигінні землі Харкова. Після його смерті маєток перейшов у власність сина — колезького радника Олександра Тюрина. Він отримав дозвіл від міської управи на прокладення вулиць за свій рахунок і став продавати ділянки під забудову. Місто деякий час рахувало жителів Тюриної та Рашкиної дач разом: так, на 1891 рік тут мешкало 674 особи. Як парафіяни вони належали ще з 1875 року до Святодухівської церкви Харкова.
Незручні землі О. Ф. Тюрин здавав в оренду. Так, селянин Георгій Черепов орендував у нього дві десятини землі: хотів заснувати тут цегельню, але фінансово не спромігся. З 1896 року Черепов передав їх в суборенду міщанинові посаду Добрянка Чернігівської губернії Трофиму Єгоровичу Подзолкіну, який і заснував тут цегельний завод з виробництвом 40 тисяч штук цегли на рік, а на 1899 рік довів обсяги випуску до пів мільйона штук.
Тюрина дача на 1916 рік вже була повністю розбита на ділянки, прокладені вулиці були всі заселені. Очікувалось, що 1917 року місцевість включать до меж міста. Вперше назви вулиць Тюриної дачі фігурують у документах міської управи 1918 року, але прихід до влади більшовиків тоді не дав змоги зробити її міською територією.
Після встановлення червоної диктатури Олександр Тюрин виїхав за кордон, а сам маєток було розграбовано.
З 1 січня 1924 року землі Тюриної дачі офіційно ввійдуть до меж міста з такими вулицями: Шацькою (з 1936 року — вул. Дмитра Фурманова, з 2015 року — знову Шацька); Олександрівською (1936 року перейменована на вул. Ульянова Олександра, з 2015 року — вул. Миколи Манойла); Гоголя (короткий час носила назву Незаможницький провулок, з 1936 року — ім’я Кашена Марселя, а з 2015-го — Варвари Каринської); Нікітіна (перейменована у 1936 році на вул. Олени Стасової, а з 2015 року на вул. Раєвську); Наримською, Льва Толстого, Проспектною (з 1936 року — Половецька); та продовженням вулиці Вятської (перша назва — вул. Володимирська).
У 1936 р. Тюрину дачу перейменували на селище Ворошилова. Під час окупації 1941—1943 років міська управа відновила назву як селище Тюрина, але з поверненням радянської влади повернули й радянський топонім. Між тим, він не вкорінився: більшість мешканців називали місцевість по-старому — Тюриною, або Тюринкою.