Минулого місяця в барі Kamalaya, в самісінькому середмісті Харкова, відбувся камерний концерт харківської співачки-шансоньє Вікторії Вєннікової – «Провінційний Париж». Вельми важливу частку її репертуару становлять пісні леґендарної Едіт Піаф.
Концерт пройшов у межах проекту поетки і волонтерки Марко Терен «Мистецькі вівторки». Проект існує з травня минулого року і ставить собі за мету знайомити харків’ян із яскравими, вартими уваги подіями та персоналіями культурного життя міста.
Шансон, у французькому розумінні слова, – жанр особливий. Його стилістика – це стилістика міської танцювальної пісні, романсу. Шансон, незмінно душевний та підкреслено емоційний, у чомусь стикається з бардівською піснею, у чомусь – із фольклором, у чомусь – із форматом кабаре; крім того, в кожній окремо взятій країні він має свою специфіку (в Португалії, скажімо, є музична традиція фаду, в Греції – лаїка). Склалося так, що в українському шоу-бізнесі протягом двох останніх десятиліть цей достойний жанр широкої популярності не набув, а під впливом російської поп-культури значення самого слова «шансон» звузилося до поняття «блатняк», себто – тюремна пісня. Хіба що у Львові в останні роки були спроби відродити творчість деяких композиторів-естрадників доби міжвоєння (згадати хоч би Богдана Весоловського). Але для мене радісною несподіванкою стало знайомство з нашою краянкою, харків’янкою, яка працює в жанрі шансону та експериментує з ретро, – Вікторією Вєнніковою.
Заслужена артистка України, переможниця музичних фестивалів у Франції та Польщі, – що пропонує вона глядачеві, слухачеві, які в неї козирі? Ефектна, трохи східна врода, сценічна сміливість, манлива харизма, глибоке, тембрально багате контральто. Французькі вальси, польські танґо – в ориґіналі та в українському перекладі. Кожна пісня – наче міні-вистава. Як на мене, це цікава і вартісна альтернатива однотипним поп-голосам, що копіюють американську манеру, та пісням-одноденкам, що наводнили наші радіоефіри в останні кільканадцять років.
Ми з Вікторією сидимо за чаєм в одній з ґримерок Палацу студентів Юридичної академії, і мені згадуються слова леґендарної польської виконавиці Едити Ґепперт: місія шансоньє – допомагати бідним легше зносити їхню нужду, а багатим – їхню нудьгу.
Вікторіє, мені відомо, що концерт «Провінційний Париж», який відбувся 22 січня і подарував харківцям змогу послухати Вас наживо, ніс у собі, окрім артистичної, також і благодійну складову…
– Так, ми збирали кошти для Харківського кардіологічного центру, ці кошти згодом пішли на операцію на серці для однієї пацієнтки. За це я хочу подякувати всім причетним до цього концерту – і глядачам, і організаторам.
Окрема дяка Станіславові Чепурку, моєму відеорежисерові, який забезпечив прекрасний професійний відеоряд для моїх пісень, та скрипальці Ользі Скрипці, з якою ми останнім часом робимо спільний проект і дуже багато репетируємо разом.
Вас називають українською Едіт Піаф. До Вас цей неофіційний титул належав киянці Вікторії Васалатій, авторці та виконавиці головної ролі в мюзиклі на слова Юрія Рибчинського «Едіт Піаф. Життя в кредит».
– Цікаво. Не чула про неї.
Як Ви шукали свій стиль? Як прийшли до Парижа, до Едіт Піаф?
– Я пробувала співати все, від етніки до року. Взагалі – слухаю дуже, дуже різну музику. І рок-н-рол, і кантрі. Дуже люблю українські народні пісні. «Ой, у вишневому саду…» співаю а капела.
Едіт Піаф дуже дорога мені. Сильнішої жінки, напевно, й на світі не було. Люблю Марлен Дітріх… до речі, співати її вчила Піаф. З-посеред чоловіків подобається Челентано… Але як виконавиця я орієнтуюся на оцінку глядача. Саме мої французькі пісні дістають у глядача найсильніший емоційний відгук.
Взагалі – Париж мені близький, я там почуваюся так само, як у Харкові.
Що ж, вони мають Ейфелеву вежу – і в нас на Французькому бульварі є майже така самісінька…
– Ну, коли я там була вперше, 2008 року, в нас ще Ейфелевої вежі не було (сміється). У Парижі я взяла Ґран-прі на Міжнародному фестивалі музики. Уявляєте, тоді ще треба було добувати візу, і заявку на фестиваль не можна було вислати Інтернетом, доводилося відправляти записи на дисках, поштою…
Я співала «Padam» і «Non, Je Ne Regrette Rien». Ці пісні для мене дуже важливі, як і «La Vie En Rose», і «Sous Le Ciel De Paris». Я люблю цю стилістику, цю інструментовку: акордеон, скрипка…
Але найважливіше для мене в пісні – це прагнення показати текст. Саме цього мені бракує у сучасній поп-музиці. Я люблю правильні, потрібні тексти. Тексти, що змушують замислитися. Розплакатися, посміятися, поіронізувати.
Шансоньє – не лише виконавець, але й автор. Ви пишете для себе пісні?
– Багато текстів пишу сама, а ось у плані музики більше довіряю професійним композиторам.
Ви родом не з Харкова. Як опинилися тут?
– Народилася на Кавказі, в мені тече перська та вірменська кров. Але ще дитиною я з батьками перебралася до Харківської області, мешкала в Ізюмі, а потім приїхала навчатися до Харкова.
Закінчила Харківську державну академію культури, відділення естрадного вокалу. І якось на одному із заходів, де я співала, мене побачив Василь Якович Тацій, ректор Юридичної академії. То був 2004 рік, Юракадемія саме будувала Палац студентів, і ректор сказав мені: «Нам потрібні такі, як ви».
Я прийшла сюди працювати, і невдовзі Василь Якович запропонував мені здобути правничу освіту. Власне кажучи, я ще в дитинстві говорила, що мрію бути адвокатом і співачкою (всміхається).
Вступила на перший курс – вступала, завважу, самостійно, без усілякого сприяння, – і здобула спеціальність правознавця. Нині – паралельно з артистичною діяльністю – викладаю на кафедрі трудового права.
Як Вам вдається поєднувати концертну діяльність та викладацьку?
– Великої проблеми я в цьому не бачу. Хоча бувають, авжеж, часові накладки, надто коли доводиться перевіряти реферати і курсові… Тут важливою є певна міра організованості.
Гірше, коли затишшя, нема концертів, нема запрошень. Для мене це наче нестача кисню: нема того, чим я живу. Стає дуже некомфортно.
А на фронт із виступами їздите?
– Так, декілька разів їздила. Усі ці гіркі події сильно в мені резонують… Ми всі пам’ятаємо весну 2014 року в Харкові, я тоді була вагітна – носила свою дочку. Те, що ми в ті тижні пережили, досі дуже яскраво і тяжко в мені озивається.
Згадаю ще лютий: саме тоді, коли на Майдані був «кривавий четвер», я була в Києві, брала участь у зйомках проекту «Голос країни». Було дуже тривожно. Коли жінка носить у собі дитину, вона особливо гостро все сприймає.
Участь у цьому проекті якось вплинула на Вашу творчу долю?
– І так, і ні. Коли ролик із тобою демонструє телеканал «1+1» або «Інтер», звісно, твоя аудиторія зростає. Адже «Голос країни» – один з найкрутіших шоу-бізнесових проектів в Україні. Навіть коли я вилетіла – багато глядачів мені писали, не забували мене.
Я погано почувалася на репетиціях, не мала сил боротися і нарешті зізналася, що вагітна, – багатьох це зворушило.
Не було думки вже після пологів вирушити знов на проект і все повторити, будучи в кращій формі?
– Були, але з народженням дочки стало не до цього, а потім я ще й отримала звання Заслуженої артистки України…
Та й взагалі – можна засвітитися на проекті, отримати свою частку оплесків та популярності, але це нітрохи не ґарантує тобі виходу у «вищу ліґу» шоу-бізнесу.
На жаль, багато хто з артистів, переживши на ґрандіозному шоу свої п’ять хвилин слави, вертаються до себе у провінцію і далі ведуть те життя, яким жили до цього.
– Саме так, і нині їх не видно. Далеко не завжди такі проекти стають трампліном для подальшого успіху.
Але все-таки я рада, що цей проект був у моєму житті і що до мене обернулася сама Тамара Ґвердцителі.
Неперевершена співачка.
– Так, і вона мені близька. Й інші члени журі хвалили мене – за те, що я не копіюю Едіт Піаф, а виконую її пісні по-своєму, в своїй індивідуальній манері. Те саме мені говорили французи й поляки у Кракові.
Ваші найближчі творчі плани знов-таки пов’язані з Францією…
– Так, у квітні в мене планується концерт у Франції з французьким співаком на ім’я Lucas: одне відділення – його, одне – моє, плюс декілька дуетів. Він більше займається оперою, має класичну манеру співу, але при цьому він сам пише чудові вірші та цікаву музику. Він сам знайшов мене на Youtube і написав мені у Facebook, запропонував заспівати дуетом. Спочатку це було напівжартома, але я подумала й відповіла: чом би й ні?
Я скора на ногу людина, можу зірватися й поїхати куди завгодно. Головне – я знаю, що з собою брати: мікрофон, підбори й костюм (сміється).
Як, а музичний супровід? Мінусові фонограми до цього джентльменського набору хіба не входять?
– Мінусівки… ви здивуєтесь, але це не головне! Завжди можна заспівати а капела, можна знайти музикантів, які підхоплять пісню. Якщо вони професіонали, для них це не буде проблемою.
Коли я давала сольний концерт у Кракові, ми з музикантами практично не репетирували; щоправда, попередньо я вислала їм свої мінусівки. Потім приїхала, об одинадцятій годині ранку ми прогнали всю програму, а о шостій вечора вже був виступ.
Незнання іноземної мови для мене теж не біда: мова музики є зрозумілою для всіх.
Тобто Ви спростовуєте відому істину, що найкращий експромт – це добре прорепетируваний експромт?
– Я велика любителька імпровізацій. І глядачі найбільше задоволення дістають саме від цього.
Я не хочу сказати, що я не репетирую, – репетирую, звичайно, як і будь-який професіонал, вживаюся в мелодію, багато чого продумую. Але найважливіше на сцені – це все-таки жива емоція.
На сцені Ви настільки зливаєтеся з музикою, що раціональне у Вас вимикається?
– У мені вимикається все (сміється). Моя старша сестра, режисерка, завжди каже мені: «Ти виходиш на сцену, нібито у задзеркалля». На сцені в мене – геть інше життя. Я не думаю про жодні мирські проблеми. Наче для тебе відкривається канал в інший вимір.
І слава Богу, що так відбувається! Співак має віддавати публіці все, всього себе. Адже й публіка віддає не менше! Вона так тебе заряджає, спрямовує на тебе таку хвилю енергії… Я порівнюю це з наркотиком. Артист не може жити без публіки, без її емоцій. Я іноді бачу сльози на очах у людей, в них клубок у горлі, вони навіть не можуть закричати «браво»: аплодують і плачуть.
Вважаю, достукатися до серць – це найголовніше. Саме тоді я визнаю, що досягла мети.
Люцина Хворост
