Назар Божинський: “Харків завжди був столицею кобзарства”

34-річний кобзар Назар Божинський немов зійшов зі старовинних гравюр. Ставний, з чубом-оселедцем, на плечі – бандура або ліра. Його часто можна почути на вулицях Харкова. Про те, як вдалося зберегти кобзарську традицію, з якого дерева краще робити бандуру і чому виступи кобзарів сьогодні затребувані – в інтерв’ю “Харьковскому репортеру”.

З архітекторів в кобзарі

Назар, ви вчилися грі на кобзі професійно?

– У мене зовсім немає музичної освіти. У дитинстві два тижні походив на скрипку, потім покинув навчання взагалі – вчитель музики кричав на дітей, мені не сподобався такий метод. Грою на кобзі захопився на першому курсі архітектурного факультету університету.

З архітекторів в кобзарі? Який несподіваний вибір…

– Насправді, він закономірний. Багато архітекторів і художників відроджують українське кобзарство. Уміння грати на народній бандурі збереглося чудом: архітектор Георгій Ткаченко навчився цьому 100 років тому у справжнього сліпого кобзаря, а потім поїхав до Москви на навчання. Повернувся до Києва вже пенсіонером після Другої світової війни. Тоді справжніх кобзарів залишалося двоє або троє – в 30-х роках минулого століття майже всіх українських бандуристів розстріляли. А інструмент зберігся тільки у Ткаченко. Фактично від цього архітектора і почалося відродження українського кобзарства.

А як правильно називати інструмент: бандура або кобза?

– Це фактично один і той же, за старих часів назви існували паралельно. В середині 50-х років минулого століття за радянських часів зробили фабричну бандуру – вона дуже відрізняється від народного інструменту. У кобзи 7-12 струн, в традиційній українській бандурі 20-22, а в радянському заводському інструменті – більше 40 струн. У музичних школах і училищах вчать грати саме на останньому. Конструкція корпусу заводської бандури всередині схожа на фортепіано і на цимбали.

Кобзи роблять з червоної верби

Як у вас з’явилася кобза?

– Перший інструмент мені подарував батько – він пообіцяв щось купити, якщо здам всі іспити на відмінно. Я попросив бандуру. А в 2009 році сам зробив свій перший інструмент і з тих пір виготовляю кобзи.

Збереглися технології, за якими можна зробити кобзу?

– Їх відроджували у 80-і роки минулого століття – ті ж художники, архітектори на основі старовинної літератури. Зараз ці знання вже передають від вчителя до учня. Традиційно кобзу роблять із цільного дерева – видовбують таку величезну ложку…

А яке дерево підходить для виготовлення музичного інструменту?

– Верба, клен, липа, груша, горіх. Найкраще робити кобзу з червоної верби – вона відрізняється від плакучої тим, що у неї гілки ростуть вгору. З цієї деревини за старих часів робили човни, будинки, тому що вона щільна, легка і від удару дзвенить. Через ці якості вербу використовували і для народних музичних інструментів. Клен теж хороший, але він важкий.

Де ви знаходите деревину?

– В Харківській, Полтавській та Київській областях. Головне, щоб дерево було не гниле і без жуків всередині, і краще не зрубане, а щоб воно само впало. Інструмент можна зробити швидко – відомий майстер і художник Микола Будник якось виготовив бандуру за місяць. Але краще – одну в рік. Деревина поступово підсихає під час роботи. А ще у людей, які вчаться робити кобзи, залишаються заготовки – я іноді доробляю їх. У минулому році довів до ладу заготовку, яку Микола Будник, учень архітектора Ткаченко, зробив ще в 1983 році.

“Взимку граю на лірі – її можна укутати в хустку”

У вас один інструмент?

– Кілька. Перший батько подарував, другий сам зробив. А ще є унікальна кобза майстра Миколи Будника, яку дивом вдалося врятувати з Донецька. Будник не тільки кобзи робив, але і співав з ними. І він подарував своєму учневі, письменнику Дмитру Білому, який жив в Донецьку, свій кращий інструмент. У 2013 році кобзу треба було трохи підремонтувати, письменник привіз її мені. А потім він уже втік з Донецька, навіть не всі речі вивіз звідти. І зараз я беру цю бандуру на якісь важливі події, приємно, що вона звучить.

В Україні сьогодні багато кобзарів?

– Не дуже – кілька десятків. Взагалі-то ця професія для людей незрячих, у них дуже розвинений музичний слух, який вловлює всі вібрації інструменту. Але таких всього кілька людей – в Ромнах Сумської області, на Львівщині і ще є лірники (ліра схожа на скрипку, але треба крутити ручку).

У вас є учні?

– Так, кілька людей, в основному молодь. Грі на кобзі вчаться до 30 років, поки можна засвоїти музичну науку і пальцям вистачає гнучкості.

Які професійні особливості у бандуристів і кобзарів?

– Уміння сприймати абсолютно різних людей в будь-яких обставинах. Часто грати доводиться на морозі або у церкві, де можуть причепитися бомжі або поліція, перед етнографами або професійними музикантами.

До якої мінусової температури ви граєте?

– На бандурі граю максимум до пізньої осені і починаю з квітня, як потеплішає. Від морозу струни можуть лопнути. Якщо треба виступати на вулиці взимку, беру ліру, тому що її можна загорнути в хустинку і грати на ній в рукавичках – вона краще витримує мороз.

На виступи є попит

Будь-яка сценічна професія залежить від глядацького попиту. Може бандурист утримувати сім’ю?

– Стабільний заробіток можливий, але цим треба займатися на повну. На виступи кобзаря є попит. Причому більша частина репертуару – релігійна.

Куди вас запрошують?

– Зазвичай на поминальні дні – замовляють програти і заспівати псалми. А в Ромнах мого колегу, якщо немає священика, запрошують і на похорон відспівувати, і на свято, і на великі обіди, щоб прочитати молитву.

А щось веселе в репертуарі є, щоб заспівати на весіллях?

– Так, доводилося і з бандурою, і з лірою грати на весіллях. Але зараз електронна музика витіснила живу – тому і скрипалів народних важко знайти. Ще граю на Південному вокзалі для українських військових, які їдуть на фронт або повертаються. У Києві грав на Трухановому острові, в містечку для реабілітації військових.

Як глядачі і перехожі ставляться до виступів?

– У Харкові сприймають як своє, рідне. А у Львові, Києві відносяться як до туристичної дивини. Харків завжди був столицею кобзарства, стільки ж музикантів з бандурами було хіба що в Миргороді.

Ігор Матвеенко, “Харьковский репортер”